— Ні, пане, з цього дива не буде пива! — відказав гетьман.

— Це останнє слово пана? — запитав ротмістр. — Пан вельми пошкодує. Пан полковник зітре з лиця землі Сліпород! І тоді можете суплікувати хоч до самого Бога!

— Згинь, руська собако! — зненацька вигукнув хорунжий, котрий до цього й пари з уст не пустив. І вихопив пістоль. — Згинь, схизмате!

Сухо тріснув постріл.

— Ай!.. Сто дяблув! — закричав хорунжий, схопившись за свою прострелену руку.

— Кидай пістоль! — крикнув Онисько.

Хорунжий розчепірив пальці, і пістоль упав на землю. Онисько витяг з-за пояса другий пістоль, повернувся до ротмістра.

— Сподіваюсь, що хоч пан ротмістр не буде замахуватися на життя гетьмана? — запитав Онисько.

— Я... е-е... не буду, — зблід ротмістр.

— Повертайте коней! — наказав Онисько.

— Але ж... — ротмістр вбрав голову в плечі.

— Я стріляти в спину не збираюся! — відказав Онисько. — Не вашої підступної породи. Хоча пана хорунжого й треба було забити!

На тому й скінчилися переговори.

Польська кіннота знову кинулася на приступ... Коронна артилерія засипала місто ядрами. Аби врятувати мешканців Сліпорода від обстрілів, Остряниця вночі залишив місто.

...І почалися гіркі невдачі.

Потоцький наступав на п’яти.

День у день, навіть уночі від нього неможливо було відірватися й тим більше де-небудь зачепитися. І бої, сутички, втрати, втрати... Великі й криваві. Повстанське військо катастрофічно тануло. Гинув у першу чергу ар’єргард — козаки, котрі всі ці дні мужньо стримували натиск поляків. Остряниця метався в районі Лубен, Миргорода, Сліпорода, Лукомля, відбивався, сам нападав і, несучи втрати, змушений був відходити.

Так не могло довго тривати. Трагічна розв’язка наближалася. І це добре розумів гетьман. Хоч повстання і набуло широкого розголосу на Україні, одначе повстанці так і не спромоглися об’єднати свої сили. Більше того, вони неохоче йшли на таке об’єднання, кожен загін діяв в межах свого села, волості чи, зрештою, лісу, урочища. Це було на руку Потоцькому. З таким повстанням він хоч і з великими труднощами, а все ж міг справитися. Загони діяли нарізно, не маючи ніякого зв’язку між собою, і гусарські та драгунські хоругви оточували їх і після впертих, запеклих боїв або знищували, або розпорошували. Головні ж свої сили Потоцький кинув на Остряницю. До Потоцького замалим не щодня прибувало підкріплення, і почував себе полковник впевнено. Остряниця, залишаючись без свіжих сил, щодень втрачав козаків. Тому змушений був відходити й відходити, а доки — й сам не знав.

Потоцький насідав, розуміючи, що від цього залежить майбутній успіх. Вимотати повстанців, знекровити, оточити, не допустити до них підмоги і наступати, наступати їм на п’яти. Надійде такий час, коли повстанці не витримають, або в них скінчиться порох. І тоді можна скрутити їм роги!