— Не треба, — тихо прошепотів він, — не треба марних жертв... Перемога далеко від нас...

Зазнавши великих втрат, Остряниця, зрештою, відійшов з поріділим військом до Жовнина — свого останнього рубежу на вкраїнській землі. Потоцький, невідлучно йдучи слідом, наступав повстанцям на п’яти. Коронна артилерія по кілька разів на день обстрілювала козаків. Відірватися від переслідувачів Остряниця вже не міг: бракувало коней, з обозів лишилося кількадесят возів, на яких ледве розмістили поранених, залишки пороху та харчів. І так відходили увесь день під безперервним вогнем. Гетьмана неможливо було впізнати, до того лице його загострилося й почорніло. Сидів у сідлі набурмосившись, тільки жовна на щоках перекочувалися.

Під Жовнином (неподалік впадіння Сули в Дніпро) повстанці, аби уникнути повного оточення, змушені були зайняти невигідні позиції. Табір влаштували нашвидкуруч, ледве розставили вози, які ще вціліли, встигли місцями вирити неглибокі шанці та де-де насипати вал. Суцільної лінії оборони не було, особливо на лівому крилі. Поляки з ходу кинулися на приступ. Ліве крило козацького табору атакували гусарські хоругви, праве — панські та кварцяні, в центрі наступали драгуни.

Чорно було в полі від ворожого війська.

Остряниця носився конем вздовж оборони під кулями і ядрами (за останні дні він так звик до небезпеки, що просто не звертав більше на неї уваги), підбадьорював козаків, перевіряв, як установлені гармати й самопали, а сам думав: «Незалежно від того, відіб’ємо ми цей приступ чи ні, все одно ми програли...»

З криком і галасом неслися вороги на козацький табір.

— Здавайтеся! Здавайтеся, схизмати! — лунав у полі крик. — Не вийти вам звідси живими!

— Брешете, ляшки! — відповідали козаки. — Не на тих напали! Ми не за пухлу душу гинемо! З нашої пожежі розгориться колись вогонь!

Вдарили гармати, самопали, затріщали мушкети. Пороху були вже незначні запаси, виручала влучність. Стрільці багли не пустити жодної кулі в повітря просто так, кожна куля знаходила ціль. Та ось вдарила коронна артилерія, і дим заволік табір... Правий край оборони, де був Гуня, тримався добре, і Остряниця помчав на лівий. Там було зовсім кепсько. Гусари, незважаючи на гарматний вогонь, зуміли пробратися до самих возів... Козаки кинулися в рукопашну. Билися чим попало: шаблями, голоблями, дрюччям, залізяками, косами, вилами... Забачивши, де слабина, Потоцький спішно перекинув на ліве крило ще кілька кварцяних хоругов... Крок за кроком ліве крило оборони почало відходити. Кварцяні хоругви увірвалися уже в табір, палили вози, кололи поранених і, як потім виявилося, захопили вісім гармат... Мить була критична. І тоді Остряниця вилетів на середину табору з палаючими очима і, покриваючи гул бою, закричав що було сили: