Дитячий сміх індіянки був такий ніжний і такий заразливий, що Мейбл мимохіть і сама засміялася, хоча їй було далеко не до сміху після всього того, що вона почула.

— Ти, Росо, здається, все про нас знаєш чи принаймні хочеш показати, що знаєш. Але якщо тут нема Слідопита, то тут є Прісна Вода і ти можеш з ним побалакати французькою мовою. Може, побігти і привести його сюди, щоб він побалакав з тобою?

— Прісна Вода теж поїхав, тільки серце тут, ось тут.— По цих словах індіянка знову засміялася і, відвівши погляд, ніби не бажаючн засоромити співрозмовницю, приклала руку до грудей Мейбл.

Нашій героїні доводилося не раз чувати про незвичайну проникливість індіян, про їхню дивовижну здатність помічати все довкола саме тоді, коли вони, здавалося б, взагалі ні на що не звертають уваги; проте вона ніколи й підозрювати не могла, що їхня розмова може раптом набрати такого непередбаченого напрямку. Бажаючи змінити її і водночас палаючи від нетерпіння вивідати, наскільки велика є небезпека, що, можливо, вже нависла над їхньою залогою, Мейбл підвелася з табуретки й відійшла від Роси, буцімто її не дуже цікавило посвячення у таємниці, що їх знала індіянка. Таким робом Мейбл сподівалася більше вивідати про те, що її цікавило, а разом з тим, по можливості, уникнути й делікатних натяків індіянки, які щойно примусили Мейбл так зніяковіти.

— Тобі, Росо, видніше, що можна й чого не треба мені казати,— промовила Мейбл,— але, сподіваюся, ти мене все-таки любиш настільки, що скажеш принаймні те, що мені треба знати. Мій, дорогий дядечко теж тут, на острові, ї якщо ти мені друг, то ти друг чи треба, щоб була другом і моєму дядечкові, і ми вдвох довіку тебе не забудемо, коли вернемося до Освего.

— Хтозна... Може, ніколи не повернутися...

Це було сказано більше з сумнівом для самої себе, з якоюсь ніби непевністю в тоні, й зовсім не з метою вколоти а чи бажанням налякати Мейбл.

— Що ж, яка буде воля провидіння, а ми у його владі. Проте, я гадаю, ти можеш допомогти нам урятуватися.

— Блокгауз — дуже добре,— тільки й повторила Роса, коли з її обличчя зник вираз непевності; причому вона особливо наголосила останні двоє слів.

— Гаразд, я це зрозуміла, Росо, і перейду туди на ніч. Звичайно, я мушу персповісти все, що ти мені сказала, своєму дядечкові.

Червнева Роса аж здригнулася; тепер її явно стурбували розпити Мейбл.

— Ні, ні, ні! — випалила вона з такою швидкістю й шалом, які вона явно перейняла від французів.— То не добре — казати Солона Вода. Він багато говорити і довгий язик. Він думати, що ліс — вода, і розуміти нічого. Сказати Гострій Стрілі, і Росі — смерть.