— Росо,— звернулася Мейбл, гаряче обнімаючи обома руками це ніжне створіння,— ми з тобою друзі. Тобі нічого боятися мене, бо я нікому не скажу, що ти тут була. Якби ти тільки могла якось подати мені знак про наближення небезпеки, щоб я знала, коли мені ховатися в блокгауз.

Індіянка зупинилася, тому що вона вже намірилася було йти, і сказала тихо.

— Принеси Росі голуб.

— Голуба? Де ж я тобі візьму того голуба?

— Сусідня хижа... Лови старий голуб... Роса йти до піроги.

— Здається, я зрозуміла тебе, Росо. А чи не краще буде, як я тебе проведу до чагарника, а то ще здибаєш когось із наших.

— Виходь перша, рахуй люди: один, два, три, чотири, п’ять, шість...— Тут Роса, сміючись, підняла шість пальців.— Ніхто нема на дорозі — добре, є один на дорозі — клич його з дороги. Тоді співай і ходи ловити голуб.

Мейбл усміхнулася на цю розпорядливість та винахідливість індіянки і вже подалася була виконувати її прохання, але біля самих дверей зупинилася, обернулась і благальним поглядом зазирнула Росі в вічі.

— Росо, люба, може, ти що-небудь мені скажеш? — звернулася вона.

— Ти все знати тепер: блокгауз — добре, голуб сказати, Гостра Стріла — забивати...

Цих слів було досить: Мейбл не могла більш нічого від неї вимагати, адже гостя сама сказала, що карою за розголошення таємниці буде для неї смерть від руки свого ж чоловіка. Відчинивши Двері, вона помахала Росі на прощання рукою і вийшла з хатини. Щоб швидше визначити, де перебувають мешканці острова, Мейбл удалася до нехитрого й доцільного способу, який запропонувала індіянка. Замість того щоб вишукувати, хто і де знаходиться, вона, не приглядаючись до облич та одежі, просто всіх перерахувала, з чого виявила, що троє ще сиділо коло багаття, а двоє пішло до човнів, до того ж серед них був і містер М’юр. Шостий — а то був її дядько — спокійнісінько собі лаштував рибальське причандалля неподалік від багаття, а куховарка саме зайшла до своєї хатини. Це були й усі їхні люди. Тепер Мейбл, удаючи, ніби щось забула, і наспівуючи про себе, вернулася знову майже під саму хату і тут нагнулася, буцімто підіймаючи щось з землі, а потім швидко попрямувала до хижі, куди її послала індіянка по голуба. Ця хижа стояла зовсім занедбана, і солдати попередньої зміни перетворили її на повітку чи то на хлів, де тримали худобу. Серед усього іншого було тут і кілька десятків голубів, що клювали собі пшеницю, привезену тими ж солдатами з пограбованої канадської ферми. Мейбл без особливих труднощів спіймала одного птаха, хоч вони шугали по всій хижі й лопотіли крильми так, наче хто бив у барабани. Сховавши його за пазуху, вона поспішила зі своєю здобиччю назад до хатини, але, заглянувши всередину, побачила, що в ній уже нікого нема, і чимдуж побігла до берега. А прошмигнути туди непомітно було не важко, тому що за деревами й кущами її зовсім не було видко. Тут вона й застала вже в пірозі Червневу Росу, яка взяла голуба, сховала його в корзину власноручної роботи і, повторивши ще раз: «Блокгауз — добре», відштовхнулася від берега й перепливла вузеньку протоку так само безшелесно, як і припливла. Мейбл ще трохи постояла, сподіваючись, що, може, Роса, вийшовши на берег, подасть який прощальний знак а чи зробить дружній помах рукою, але так нічого й не діждалася. Довкола ж, на всіх без винятку островах, панувала глибока тиша, так, ніби тут ніхто й не порушував урочого спокою природи. Як здавалося Мейбл у ту мить, ніде і ні на чому не можна було помітити жодної, навіть найменшої ознаки того, що провіщало б небезпеку, про яку попереджала Роса.