А Марії ввижалося, ніби Тік у руках якихось невідомих, а ті неодмінно люди злі й лихі, вона ніби наяву бачила жорстокі, огидні, безжальні пики… Аби тільки почути той голос, хай обзиває її ідіоткою, божевільною, як хоче, вона все одно була б найщасливішою людиною в світі!

І був ще Цомбі, вірний пес, якого несподіване зникнення господаря зробило жалюгідним.

Лучія отямилася першою. Вона спробувала заспокоїти друзів чи, може, заспокоїти саму себе, прогнати відчай:

— Не могло трапитися нічого страшного, Маріє. Розум мій відмовляється вірити в таке…

— Тільки розум, Лучіє? — насмілився перепинити її Дан. — Чи, може…

— Ні, Дане. Я знаю, про що ти думаєш. Звичайно, болить у мене й душа… Але поміркуйте й самі. Коли б наші друзі опинилися в руках у невідомих, ви гадаєте, що ті вдовольнилися б тільки цим? Якби хлопці не сказали навіть жодного слова, а ті не знали, що ми тут, невже б вони не прийшли сюди переконатися, що тут нема нікого?

— Може, вони бояться? — непевно сказав Дан.

— Якщо вони взяли Урсу, то невже ці люди можуть боятися чогось на світі?

— А що ти сама думаєш? — спитала її Марія.

— Мені здається, сталося щось непередбачене, вони потрапили в якусь пастку, що ніяк не пов’язана з незнайомцями… Хто зна! Може, зачинені ті кімнати, куди вони потрапили…

— То чому ж вони не повертаються?

— Може, поламався механізм дверей або…

— Або що? — поцікавився Дан. — Тоді нам не залишається нічого іншого, як тільки піти слідом за ними через потайне сполучення.

— Ні! — щосили запротестувала Лучія. — Небезпека криється тут, у цих злощасних колонах. Якщо не знайдемо іншої ради, то спробуємо пройти через них, зв’язавшись мотузками… А поки що…

Світанок нечутно зайшов у замок. Морок розступився і в серцях черешняків ніби знову зажевріла надія.

— Маріє, Лучіє! — вигукнув Дан. — Є ще один шлях сполучення з другою частиною замку… Стіна, на яку вчора вибрався Урсу…

— Ти збожеволів? — здригнулася Лучія. — Цей шлях неприступний!

— Але якщо Урсу вибрався туди… — стояв на своєму Дан.

Усі подалися до внутрішнього двору. Вони опинилися в становищі потопельника, для якого і соломинка — надія на порятунок. Надія була абсурдна, безглузда, але все-таки це шанс. Тим більше, що в дворі на них чекало диво: з вершини звисала мотузка. Урсу й Тік, поспішаючи, забули стягнути її вниз.

Від радості відкриття Дан занімів. Забув, що він товстун, що в нього не минулося перенапруження м’язів, що ніколи в житті не займався акробатикою, що може повиламувати собі руки й ноги, може навіть скрутити собі в’язи. І водночас відчував у собі таку відвагу, що не хотів нічого й чути: