Тіка доймало одне страшне запитання, на яке він не міг знайти відповіді. Це питання з’явилося разом із спокоєм і швидко перетворилося в болісну одержимість: де він бачив чоловіка із шрамом? Адже він бачив десь це нахмурене обличчя, міцну поставу, чув навіть цей басовитий голос. Таки точно десь його бачив, і не зовсім давно… Та хоч як силкувався, нічого не міг пригадати. Де? Де? Де?

Сон не йшов, але хлопець і не кликав його. Він лежав, простягнувшись на ліжку, заплющивши очі, і раптом здригнувся від несподіваної думки: на хіжку, де лежав він тепер, стільки часу спала дівчина в білому…

На світанку хлопець прокинувся і пригадав свої думки, згадав пригоди, яких довелося зазнати. Він полонений, він в руках у невідомих людей…

Швидко стрибнув із ліжка. Треба рятуватися! Він не витерпить полону!

Від раптового стрибка впала подушка, під якою лежав зошит у шкіряній обкладинці. Щоденник дівчини в білому… Тік розкрив його і одразу ж (звісно, мимоволі) прочитав перші рядки, забувши про будь-який сором і правила пристойності. Він не читав, а а поглинав рядки. Коли зрозумів, що проник у недозволену таємницю, було вже пізно. Тому перечитав щоденника ще раз, маючи намір знайти щось напевне.

Записи, які зробила дівчина в білому, були йому вкрай необхідні. Тік хотів розкрити одну таємницю, тож у своїй неделікатності він був схожий на кожного, хто опинився б у його становищі.

«…Мені сумно, — починався щоденник дівчини в білому. — Хоч я й перебуваю у замку, про який мріяла вже десять років, який шукала так гарячково у вільні свої дні й ночі, але я замкнена, полонена, німа, оточена мовчазними, наче мармурові стіни, людьми. Може, мені так визначено долею, але я не могла залишатися під замком у галасливому містечку, де кожен мій приятель завдавав би болю бабусі… Я її не осуджую, я розумію її і дуже-дуже благатиму, щоб вона простила мені мій вчинок… Мила бабусю, я прожену ваш смуток, коли тихенько покладу голову вам на коліна і розповім про свій замок… Правда ж, ви зрозумієте мене і пробачите?

. . . . . . .

Я пригадую страх, що охопив мене першого дня! Пам’ятаю, як дісталася до Фортечки, у мене був точний план дороги від станції до руїн, знала, що знайду його там, але коли почула його ходу біля себе… коли побачила його обличчя, то зрозуміла, що він мене не пощадить. Я прикинулася непритомною… Чула, як він послав асистентів приготувати для мене ліжко, бачила, як нишпорив у медичній сумці, а коли в його руці опинився шприц, то вдала, що вже прийшла до тями.

— Я знав, що ти прикидалася! — сказав він мені. — Чому ти втекла з міста?