Юнь вривалася повсюди. Навіть обладунки лицарів, при всій їхній презирливій холодності й непорушності, починали шукати собі місця у цій гарячій навалі. Залізні лицарі були, звичайно, єдиними свідками, які могли поклястися, що жодного дня за минулі століття замок не переживав чистіших веселощів. Якби черешняки придивилися до них, то побачили б, як по закутках у напіврозплющених очах спалахують під опущеними заборолами дивні відблиски. Лучія, звісно, могла б пояснити все суворими законами фізики, — скажімо, тим, що сонячне проміння відбивається від мармуру і металу.

Але був ще один хлопець у веселій кімнаті з холодними мармуровими стінами, який не зводив очей з володарки замку. Він стежив за кожним її рухом, жадав зустріти хоч раз її погляд. Але дівчина в білому була біля Віктора, тільки біля нього, і тоді хлопець зрозумів усе.

Ніколи збройова зала і Замок Орлів не зазнавали таких світлих радощів. Тільки в одному кутку, сховавшись за обладунки, кирпатий хлопець із золотистими кучерями, забувши про всіх, боровся із власним відчаєм. Урсу помітив його і покликав, уклавши в голос усю свою любов:

— Тіку!

Але Тік не відповів. Закінчилося його дитинство. Він увійшов у юність. І, як майже всі діти, ввійшов у неї через широкі ворота кохання. А випадок розпорядився, щоб ця перша любов була сумною та безнадійною.