У ці години Професор не був більше Вовкою Корольковим. Він перебував цілком у сімнадцятому столітті. Навіть бурмотів під ніс по-французькому. Професор зовні був спокійний, але швидко реагував на будь-яку несподіваність і гарячково заповнював зошит розрахунками. Потрапляючи в глухий кут, починав розв’язувати спочатку, проте йшов уже найкоротшим шляхом. І одного разу він, застосувавши самостійно знайдений алгоритм, відкрив у собі неабияке вміння розпізнавати прості множники, хоч би якими багатозначними були натуральні числа.

Завзятість було винагороджено. Заповнивши останню сторінку, Професор зрозумів, що він розв’язав Велику теорему.

Розв’язав…

Цієї хвилини Корольков немов наяву почув голос кардинала Рішельє: «На вашу честь, Корольков, я розпорядився в 1635 році відкрити Паризьку академію. Такі люди, як Ферма, Декарт і ви, Професоре, є гордістю не тільки Франції, а й усього світу. Я зрозумів, що ні воєнні успіхи, ні корони, ні навіть королівську скарбницю не можна порівняти з великим науковим відкриттям…»

Часовий зв’язок порушився, Корольков перенісся у своє століття. Тут він переконався, що ніхто не визнає вміння розпізнавати прості числа — вміння, яким володів колись Ферма. Навіть Таратар не хоче зрозуміти, що П’єр Ферма був звичайним генієм. Для нього Ферма ніби святий. Але ж кожний, хто розв’язує цю теорему, просто колега великого математика. Пора б це засвоїти… «Авторів цих доведень, — презирливо сказав Таратар про рукописи „фермістів“, — спокусило прагнення легкого успіху…» Як можна забути таку образливу фразу!

Професор порвав зошит з доведенням теореми Ферма. З другим у світі доведенням… Але зараз це нічого не означало. Для істориків залишена коротка замітка в щоденнику Королькова: «Я довів теорему Ферма, відкривши невідомий досі спосіб знаходження множників числа». Розв’язання цієї задачі не знав навіть Електроник.

«Хай знайдеться третя людина, яка всерйоз задумається над піфагоровою трійкою», — зробив висновок Професор.

І він узявся за новий твір.

Він задумав його давно. Називатиметься «Симфонія міста».

У Професора на магнітофонних касетах записані звуки великого міста — шум моторів, верстатів, механізмів, гул автомобілів, літаків, вертольотів, поїздів метро, автобусів, тролейбусів, гомін натовпу, ревіння стадіону, ахання пневматичного молота. Тепер лишається різко сповільнити магнітофонні записи, розшифрувати — накреслити за ними графіки в нотному зошиті. Потім треба викреслити все зайве — так звані немузичні структури, переписати ноти начисто, перемішати музичні голоси, й симфонія готова: місто оживе, зазвучить інструментами, заспіває голосами. Місто, що його почув автор з вертольотної висоти.