— Елементарний килимок, — підтвердив учитель.

— Але ж де він? — занепокоєно спитав Кримов.

Вони обнишпорили все шатро й не знайшли. Виглянули по черзі у вікно — чи не зачепився за що-небудь. Килимка не було.

— Не міг же ти влетіти до мене просто так, Синице? — запитав теоретик, задумливо погладжуючи бороду.

— Не міг, — відповів Синиця. — Килимок був. До речі, Євгене Олександровичу, прошу тебе забути про моє безглузде поводження. Я не знаю, що на мене найшло.

— Забути це неможливо, та я нікому не скажу, — обіцяв Кримов. — Даремно ти переживаєш, Вікторе Іллічу. Ти ще делікатно поводився, намагався вивідати мої природничо-наукові пізнання про світ. Якби я зробив такий політ і побачив за хмарами людину в білому, я напевне поліз би в бійку, бо давно уподобав для себе це місце.

— Однак де ж килимок? — турбувався Синиця.

— Є два варіанти. Килимок може продовжувати політ, і в такому разі ми його ніколи більше не побачимо. Ти скільки важиш?

— Шістдесят п’ять.

— А який завбільшки килимок?

Синиця накреслив у повітрі квадрат. Теоретик схопив аркуш паперу, швидко виконав обчислення.

— Геніальний винахід! Надзвичайна підіймальна сила.

— Вони називають один одного геніями — учні Таратара, — пригадав учитель фізики.

— Людину, яка простим килимком перекреслила всі на світі ракети, можна називати хоч тричі генієм. Головне — розшукати винахід… Варіант номер два: від удару об шатро контакти роз’єдналися, килимок упав униз… О котрій ти злетів, Вікторе Іллічу?

— За чверть до восьмої.

Кримов глянув на годинник. Минуло сорок хвилин.

— Зараз вирахуємо точку нашої зустрічі…

Вони вирішили перевірити другий варіант і повернули гондолу назад. Теоретик виключив у шатрі опалення, одягнув костюм, плащ і відразу став схожий на маститого вченого. Гондола знизилася майже до самої землі, рухалася на малій швидкості вздовж дороги — ніби звичайне повітряне таксі.

Кримов запропонував:

— Займемося збиранням інформації.