Синиця, молодий фізик наполеонівського зросту, з великою головою, увінчаною крислатим капелюхом, вважався дуже здібним педагогом. Синиця оптимістично дивився на життя, все на світі знав, носив синій тренувальний костюм, бігав на світанку незмінні три кілометри, на ніч читав твори класиків. Для нього не існувало нерозв’язних проблем.

Він зустрів Таратара помахом руки.

— Фізкультпривіт, Семене Миколайовичу. Як спалося? Де ваш таємничий винахід?

Таратар не став признаватися, що спав препогано.

Для початку показав Синиці вічний двигун.

— Класика на рівні шостого класу, — з усмішкою визначив Синиця.

Він одразу звернув увагу на лампочку, що світилася, швидко оглянув пристрій.

— Все ясно. Обертається без тертя. Хто автор?

— Сироїжкін.

— Здібний хлопець. Здається, звати Сергієм. — Синиця про всяк випадок перевірив свою пам’ять. — Я не знаю, з якого матеріалу зроблений прилад. Треба запитати в хіміка.

Таратар нахмурився.

— Чи не забагато експертів для одного приладу, Вікторе Іллічу?

— Такий сучасний стан науки, шановний Семене Миколайовичу. Одна людина не в змозі знати все.

— Леонардо да Вінчі вмів усе.

— Леонардо більше не буде, — підсумував фізик.

Вийнятий з портфеля а-килимок Синиця узяв до рук захоплено. Його кругле обличчя сяяло. Фізик від душі реготав, слухаючи, як звалився восьмикласник Гусєв, як лазив до стелі сам Таратар.

— Якби не бачив своїми очима, ні за що не повірив би. — Фізик із задоволенням роздивлявся килимок. — Елементарно просто! А-килимок! І вся гравітація летить у тартарари!

— Будьте уважні з контактами, Вікторе Іллічу, — нагадав Таратар.

— Я вас зрозумів, Семене Миколайовичу… Якщо не заперечуєте, я буду другим після Гусєва випробувачем. — Учитель глянув на стелю. — Тільки вийдемо, мабуть, у двір. Якось почуваєш себе спокійніше, коли над головою чисте небо…

Учителі спустились у двір. Весняне сонце сліпило очі. Снігові замети осіли. На асфальті струмував ручай. Таратар був у накинутому на плечі пальті, фізик не став одягатися.