Електроник підвівся з парти, серед тиші сказав:
— Найкращий вчитель у нашій школі — це Семен Миколайович Таратар. А я лише допомагаю йому.
Таратар зніяковів, махнув рукою, тихо промовив:
— Адже ми працюємо разом. Правда, Електронику?
Елекроник мовчав. Усі погляди були спрямовані на нього. А він стояв непорушно і, як здалося Сироїжкіну, навіть зблід.
— Ми працювали разом, — голосно відповів серед тиші Електроник. — Я більше ніколи не буду вашим помічником, Семене Миколайовичу.
Таратар хитав головою, не сприймаючи почутих слів.
— Що таке? — бурмотів він. — Що ти сказав? Я не зовсім зрозумів…
— Я сказав правду, — заявив електронний хлопчик. — Лише зараз я збагнув, що безнадійно застарів. Спасибі вам, містере Платон, за урок.
— Я шкодую, що привів вас до такого висновку, — ввічливо прогудів Платон.
Електроник швидко обернувся, вискочив з класу.
— Електронику! — пронизливо крикнув Сергій і вибіг за другом.
Синя куртка майнула біля ескалатора й зникла. У такі критичні хвилини, як відомо, Електроник обганяв будь-якого чемпіона світу з бігу.
— А все ви винуваті! — крикнув червоний від гніву Сироїжкін класові. — Замучили його своїми розрахунками, запитаннями, репетиціями, генії нещасні! Де його тепер шукати?
Раптовий здогад майнув у нього. Він кинувся до телефону, набрав три одиниці підряд — номер, на який завжди відгукувався Електроник. Телефонна трубка мовчала. Електроник відключився від своїх друзів.
У цю мить радіо в павільйоні оголосило про конкурс комп’ютерів на звання чемпіона виставки. Переможцем буде визнано того, хто зможе принести найбільшу користь людині. Визначає чемпіона авторитетна комісія.
Святковий настрій панував у залі. А учні з восьмого «Б» мали пригнічений вигляд. У Сергія було таке відчуття, ніби сталося непоправне. «Що робити?» — розгублено повторював він.