Ще до зображення конфлікту закоханих з патріархальними традиціями татарського села він уже накреслений у підтексті, в символіці наскрізних деталей. Зчеплення наскрізних деталей утворює нові художні значення, широкий смисловий підтекст, що знаходить розвиток, паралельний сюжетній дії. Він стає своєрідним внутрішнім сюжетом, який характеризує зміни в настроях і переживаннях героїв.

Фатьма й Алі вирішують утекти. Дізнавшись про це, чоловік Фатьми, підтриманий односельцями, кидається в погоню за ними. Переслідувачі вперто дерлися на скелі, і художні деталі тонко відтворюють їхнє внутрішнє напруження, зростаючу жадобу помсти: «Сонце вже показалось і пекло камінь» – наче біль образи палав у їхніх серцях. «Сірі маси каміння нагрілися вже, як черінь печі». І «чим далі вони йшли… чим сильніше пекло їх зверху сонце, а знизу камінь, тим більше завзяття одбивалось на їх червоних, упрілих обличчях, тим сильніше запеклість випирала їм з лоба очі».

Напруження погоні досягає апогею. І тут з’являється деталь, що відкриває глибинний смисл усього твору, смисл, заради якого й зводилась уся складна «будівля» художніх деталей. «Дух цих диких, ялових, голих скель… обняв душі покривджених» (такими вважали себе переслідувачі) – дух диких скель, на яких закарбувалась споконвічна історія страждань «людей на камені». Існування цих людей – постійна боротьба з жорстокою природою, боротьба, в якій вони, незважаючи на сімейні стосунки, «боронили право на життя своїй цибулі», грядкам овочів, що росли на камені. «Люди на камені» відмовляли собі в усьому: у праві на вільний вияв почуттів, на родинні, дружні стосунки. Панував лише один закон – жорстокість виживання. Хто не дотримувався його – той гинув. Закон цей і уособлює дух «диких, ялових, голих скель». Порушення його закоханими згуртувало всіх жителів села проти них. «Камінна» необхідність буття, наче щось вище, закликала до помсти.

Згадана деталь стає ударною точкою внутрішнього сюжету, мікрообразом, що має глибокі виражальні властивості. Вона збігається з кульмінацією новели і посилює її. Водночас ця деталь прояснює символіку наскрізних мікрообразів, семантику назви «На камені». Важливо відзначити, що письменник ніде не змішує скелі як представника «кам’яної» стихії й гори, що протистоять їм. У цьому ще одне підтвердження свідомості авторського задуму у створенні чіткої системи художніх деталей.

Не випадково М. Коцюбинський обирає й підзаголовок новели – «Акварель» (у чернетці «Образок»). У творі переважають пейзажні деталі зорової модальності. Майже кожна деталь має свій колір, що також несе ідейно-естетичне навантаження і вступає у смислові відношення з наскрізною деталлю «камінь». Безбарвним скелям, голому каменю протиставляється червоний колір головної пов’язки Алі та зелений колір фередже Фатьми. Це – кольори життя, любові. Письменник не приховує символічного значення фарб, навпаки, він особливо яскраво виписує «кольорові» портрети, пов’язуючи їх з характерами героїв: «Фатьма йшла попереду – зелена, як весняний кущ, а Алі, на своїх довгих ногах, тісно обтягнених жовтими ногавицями, в синій куртці і червоній пов’язці, високий і гнучкий, як молодий кипарис, здавався на тлі неба велетнем». Вдало знайдена колористична деталь – «червона пов’язка» Алі – спочатку, в чернетці, була названа «червоною хусткою». Однак образ хустки (деталь переважно жіночого одягу), мабуть, не відповідав образу мужнього, «як молодий орел», юнака, і письменник змінює назву деталі.