Досить порівняти опис того самого татарського села в новелах «На камені» і в «Путах шайтана» та в листі до дружини, щоб зрозуміти особливості творчої роботи письменника над деталями пейзажу. В листі до В. У. Коцюбинської від 18—22 жовтня 1896 р. він так описує свої враження від місцевості, куди прибув у складі філоксерної експедиції: «Ходили нині до Кучук-Узеня. Село незвичайно оригінальне. В перспективі – гарні гори (наче ялтинські), а в долині жовтий голий горб, з одного боку котрого немов приліплено здорового стільника – і то літерально, так хати без дахів скупчені, приліплені одна до другої, одна над другою. Я нарахував 11 поверхів! Ні билиночки. Голо. Здається, що перевернено вуль і ти бачиш стільник з порожніми дірочками». Цей самий пейзаж описаний у новелі «В путах шайтана» таким чином: «Емена глянула догори, на село. Притулене до горба, воно виглядало, як величезний щільник, поставлений сторч. Ряди небілених хат з плоскими земляними покрівлями стояли оден над другим так, що покрівля одного дому служила подвір'ям для другого…». І ось якого вигляду набуває він у новелі «На камені»: «По голому сірому виступу скелі ліпились татарські халупки, зложені з дикого каміння, з пласкими земляними покрівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць.

Криві стежки вились по каменистій спадині, щезали на покрівлях і з’являлись десь нижче просто од мурованих сходів. Чорно і голо». В двох попередніх пейзажах не було й мови про камінь. Цю деталь письменник навмисне вводить в опис місцевості. Вона ще більше підкреслює похмуру тональність пейзажу і стає наскрізною в новелі. Пов’язана з назвою, наскрізна деталь «камінь» постійно розширює її семантику, набуває особливої виразності, переростає в символ.

Через усю першу частину новели «На камені» проходить названа деталь: «татарське село здавалось грудою дикого каміння», «кам’яні оселі», «сонце і камінь», «люди на камені». В різних варіантах і контекстах слово «камінь» зустрічається в новелі 27 разів і, на перший погляд, лише передає колорит місцевості. Можливо, воно так і було б, якби не інша контрастна деталь у кінці першої частини. Героїня твору Фатьма зустріла молодого турка Алі. Письменник не говорить про зміни, що відбулися в душевному стані мовчазної татарської жінки, він лише зображує одну начебто незначну деталь: «на піску, над морем, зацвіла тепер її любима квітка – гірський крокіс». Гірський крокіс – символ розквіту почуттів Фатьми. Ця деталь вступає у взаємодію з новою системою наскрізних мікрообразів. Героїня походженням «з гір. З далекого гірського села, де жили інші люди…». Очі в неї, як у «гірської сарни». Дві різні стихії – гори і камінь – протистоять одна одній. Гори – символ батьківщини Фатьми, її свободи – і «кам’яні гнізда», «кам’яні громади», що пригнічують будь-який вияв щирих людських почуттів.