Це яйце в шкарлупах і оболонках багатьох яєць, той стержень Верховини, стиснутий багатьма шарами верховин і полонин, гірські мудреці назвали для себе таємно Пупком землі.

Чому пупок? Чому не голова? Чому ж не другий життєвий полюс — життєдайний орган? «Шимбале-шимбале! що ж це за загадка?».

Не так вже й важко здогадатися, коли пам’ятаємо, що таке пупок: слід справжнього співжиття, остання видима ланка замкнутого ланцюга матерів, праматерів, родів, прародів. Хто ж здатен охопити, хто і як розплутає це дерево пуповин з корінням, що сягає неба, дерево, яке випустило перший паросток з лона першої матері? Пупок — це місце, хоч би й точка, у якій вістря, що летить з нескінченності і в нескінченності пропадає, перерізало щось замкнуте, закінчене. Після розрізанням цим вістрям пупок є шрамом, до того ж, надзвичайно добре загоєним, мало вразливим на запалення і хвороби. Він вказує на те, що канал, який живив зачатки тіла, це минуле, яке завершилося назавжди, бо своє завдання він передав іншим органам. У самому ж пупку нічого більше не відбувається. Він є найскромнішим. Чим більше він заглиблений, тим досконаліше лоно.

Але ж він є ключом склепіння у часі, утримав цілу будівлю живої істоти. Десь там поміж ним і лоном матері є таємнича святая святих, як колись вівтар у Дельфах. Бо колись захований у Дельфах — які були Римом для еллінських сумнівів і совісті — камінь, що впав із неба, на який дивилися з трепетом і побожно шанували, було покладено на розкішний мармур, вирізьблений у формі пупка. Той центральний вівтар було названо пупком світу, в знак того, що Бог, відриваючи людство від свого лона для самостійного розвитку, послав йому це memento зв’язку. Його досі можна побачити у Дельфах.

Дельфи вже давно є тільки пам’яткою, але може теж і вказівкою? Вірити у пупки чи шукати їх? Замурувати, заклепати назавжди минуле, а разом з ним також і майбутнє; так і не інакше? Чи з трепетом заглядати, шукати, питати, навіть підстерігати: а може там з минулого, що напружується і вистрілює вперед, з заметілі-проміння, з лабіринту життя, з його кровоносних органів і мереж, розшумиться і розгориться заново пупок? Може знову згасне, але дасть свідчення танців життя, ланцюга життя? Може він очікує на пробудження?

2

2

Як це так відбувається, що Палениця є вузлом особливих і постійних зв’язків між гірськими пластами, підземними водами і повітрям, разом з його течіями, вітрами, хмарами? Чи у Пупку землі не б’ється земний пульс, один з таких, які спричиняють, що в певних місцях земля більш очевидно притягає, ніж в інших? Цей вузол не тільки виловлює, нагромаджує і зв’язує купи хмар, які густо накопичуються над ним, немов ще одна смуга гір. Як пульс притягнення Пупок землі Палениця є ще й витонченою майстернею тисячі рук, яка сама себе оточує власним склепінням, тобто власним повітрям, настільки процідженим у шари особливо легкі, гнучкі, а через це і надзвичайно чутливі, сприйнятливі і пронизливі, що буде в стані розіткати грубі, волохаті коци хмар на найтонші нитки і волокна. За допомогою тисячі сітей і сит зуміє переробити їх у відпливи течій і сил, і врешті-решт розщепити і поглинути цілу стелю з хмар, без раптових бур, без особливих опадів. Це повітря є теж западиною, хоч і бешкетною, але доброю, а радше настилом для танців, настільки пружним, що брилисті, градові хмари, які видираються синіми ведмедями на Паленицю, розгойдуються рожевими хороводами, щораз то більш безтілесними; що громи розчиняються у ніщо, тобто у миготливі роси, аж западуться, засмоктані джерелами, лісовими болотами, потоками.