Палениця — це храм, де не тільки громи, але й постріли насмішок розпливуться в усміхнених росах. Яка ж іронія і гіркота вистоїть перед старими деревами, навіть вже спорохнявілими, перед травами, перед джерелами і тишею? А скільки разів потоки і водоспади наповняться і галасливо розсміються, як розбавлені хлопчаки, що бігають навздогін, старі дерева утоплять сваволю в незворушній мовчанці. Нераз вже розбурхувалися води і завжди всякали в ями, в мохи, в лісові сіті. Тому насмішки якогось прибульця, що тільки у власного пупка закоханий, відіб’ється від дерев і буде його переслідувати. Всі дерева і листки, прах їхніх предків і ново набубнявілі паростки вже давно порозумілися у тривалій тиші, тільки він один викидень з тиші, дурень нещасний сміється голосно, бо не розуміє. Стисне його нудний сміх, здушить його тиша, аж перехопить йому подих, втікатиме нажаханий, аж тільки галас міста його заспокоїть, а його легені наповнить пил тротуарів.
Але навіть не подумайте, що Палениця не є гостинною. Постійно запрошує гостей з цього і з того берега до чорно-зеленої родини, до богослужіння в зеленому мороці, до мовчазних танців перед вівтарем живої присутності, де листок горнеться до листка, потиск до потиску, шепіт до шепоту, погляд до погляду.
Тільки чорнота є барвою материнською, найчуттєвішою з усіх барв. Закликає до дитячої довірливості, сама винесе на світло. З неї народжується зелень лісів, з неї і з зелені — блакить неба. Чорні джерела Чорного Черемошу, темне чрево починань в одному зародку зелені, а в другому — блакиті. З лона Палениці, з Попаді, з усіх темних лон тисячі смоктавок висмоктують воду для Чорного моря. Бо під Чорногорою, під чорнолісом і в пупку землі пробиває старіше чорне море, море у часі. Подихи і звуки темряви, наземні і підземні, тисячі потоків, струмків і потічків. Зітхання з-під скель, плачі трясовин, галасливе булькотіння на вигладжених плитах, щебетливий шепіт рос. Очі тут не потрібні — тільки слухати. Джерела Черемоша — з них все ще віє лісовим дитинством. Гірські сосни чорно-зеленої надії, закорінені не в часі, а на корінцях святої лякливості. Триває і перетриває світ.
Десь у тих краях, де владний гомін звільняє від страху, де все однаково тверезо освітлене, там одне й друге є правдою і напевно має ціну, а те інше правдою не є і тому безвартісне. Одне рекомендоване і дозволене, інше напевно заборонене. Тут на джерелах неправда не росте і все дозволено. Первородний гріх просякнув сконденсований у болота і в роси для того, щоб усе було можливо, щоб починати вперше або ще раз. Поки з пупка землі променисто кружляє живиця світового дерева з гілки до гілки, від частинки до частинки, поки жодне з них не є відтятим чи самотнім, гріх не прокинеться. Хто насмілиться порушити зв’язок, розбудити гріх?