Та поки це станеться, нераз можна побачити підчас заходу сонця і перед ніччю, як смуги гір і смуги хмар стають схожі на безрозсудних коханців, що обмінюються своїм світлом і своєю темрявою.

Іноді хмари бувають чорнішими. Чавлять чорнотою вершини, поки якась несподівана відсіч, нальотом світла з фаланги, розснує і самі гори павутинням світла. Тоді обидві смуги — чорні хмари і затоплені у світлі вершини — злиті в єдине світло-чорне тіло, набувають постаті несамовитого старця, ім’я якому Час. Він вмирає, каменіючи від голови, і тільки потужні плечі ще зберігають до ночі божу світлість давнини.

Іншим разом бризки хмар згорають настільки дощенту, що в них немає жодної неосвітленої смужки, натомість укопані в землю гори траурно похмурніють чортовими кудлами пущ. І ось перший з синів божих Самаель-Сатанаїл, відрізаний від грудей світла, падає вниз головою, обтяженою вагою землі. І лише астральне тіло Самаеля ще догорає, поволі догасає.

Коли на ніч обидва тіла обміняються сутностями, коли гори і хмари після взаємопроникнення розчиняться у морі первовіку, то в земній реальності вже нічого не залишається. Тільки на вершинах Палениці заіскрене і збільшене крізь кришталеві куполи повітря небо знижується, наближається і відчиняється.

Перевагу і перемогу пульсу землі можна бачити нераз восени у котловинах Альбіна, Попадинця, Рабинця, там де води, зібрані з нутрощів вершин, розлягаються вже назавжди. Сором’язливим ранком щільно скупчені хмариська маскують вміло і начебто по-осінньому довготривалу погоду. Завалюють потоки, нерухомо тримаються клубами, аж тиша без стукоту, без звуку, навіть без пташиного писку, заколише недовірливі ліси, аби ніхто з туманних країв не прослизнув, щоб рознюхувати і підглядати. Тоді ліси і болота, поглинаючи безслідно тумани, відкривають золотаво освітлене тіло неба. І лише дуже досвідчений, а передусім витривалий шпигун, принесе в село і на долини неправдоподібну вістку, що Палениця день за днем ковтає хмари, а небо розчиняє своє лоно і гріє ще сильніше, ніж літом.

Але ж ані жарінь, ані спека ніколи не топче паленицьких земель, не палить сушею, не мучить духотою. Чим більше сонце грає, блакить грає, тим ясніше тремтять роси, дзвенять роси, щебечуть роси скрізь, як широка і довга пуща. Вихоплені пульсом землі з хмар, вони щедро скроплюють кожну травинку, листок, хвоїнку і грибок. Хоч легкий вітерець і проходиться по росах, стрясаючи їх, то все нові роси розквітають пущею. Роси, які вічно відроджуються, вся їхня безмежна мережа — це невичерпні, хоч і найтихіші, джерела Черемоша.