Але тут треба дещо пояснити. Мої предки старовинного шляхетського роду. Дід, Петро Григорович Темницький, був правнуком ротмістра коронного війська Річі Посполитої[1] Габріеля Темницького. В «Гербарі польському» наш рід значиться під літерою «Т», під гербом Ісіора, але знамениті польські історики Папроцький та Бєльський[2] згадують Темницьких під гербом «Труби», можливо, в XVI столітті рід мав уже два коліна, а сам походив (як свідчить той-таки «Гербар Польський»[3]) від Побога, удостоєного рицарської честі 1062 року від короля Болеслава Хороброго.

Цей Побог (як дослідив я, а цим почав займатися ще до того, як вийшов у абшит, бо, незважаючи на своє некнижне ремесло, маю непереборне прагнення до книжного читання чи, як колись казали, «книжного почитания») є спільним родоначальником численних родів у Польщі – згодом цей герб почав розділятися для розрізнення поколінь, здобуваючи для себе нові елементи та симболи, відтак постали герби Ісіора та Труби, основою яких зробилася стріла, але герб мого батька Михайла Петровича Темницького уже відзначений двоголовим орлом та девізом – це було йому надано в час царювання імператора Павла Петровича. З усього цього виходило б, що коріння мого роду польське, але Темницькі виринають у другій половині XVII століття як полковники Запорозького війська; більше того, Василю та Кирилу до стріли королем Яном Казимиром додано над щитом блискучого доспіха, увінчаного шляхетською короною. Отже й польська корона, й двоголовий орел визначали тимчасову службу тимчасовим державам, чи, як кажуть поляки, панствам, а основною незмінною залишається хіба стріла, вбита в землю, а може, та земля, в яку вона вбита, а та земля напевне не Польща й не Великоросія, а та, на якій побачив та пізнав світ і з якою зв’язана занурена в неї стріла – весь мій довготривалий рід мешкав на просторі, що звався по-різному: Русь, Малоросія, Україна. Мої предки були поріднені родинними зв’язками із правобережним гетьманом Павлом Тетерею і мали немалі маєтності в Деміївському ключі чи й ще десь, але потім залишили Польщу і перейшли до Гетьманщини, в Чернігівський полк, де зв’язалися родинними зв’язками із полковником, а пізніше гетьманом, Данилом Апостолом, власне за його дружиною Юліаною. Відтак потрапили під російське берло, сіяли свої кістки на диких полях у війнах із татарами й турками, воювали в Інфлянтах, ходили в далекі походи, яких не перелічити, та я й не ставлю перед собою такого завдання, але поступово почали ставати росіянами, принаймні мій батько любив так пишно висловлюватися: