Здається, вони обоє чекали, щоб я цю подібність помітив, бо, з делікатності, не бажали набиватися мені з таким висновком. Після цього мого відкриття вуста пані Марії, як то кажуть, прочинилися, і з них на довгі вечори, з незмінним продовженням, полилися оповідки про німецьких принцес, із якими пані Марія познайомилась у Петербурзі чи в німецьких країнах, і про те, що з ними добре зналася її покійна матінка, і як вона їздила з ними на погуляння чи брала участь у тих чи інших оказіях, балах, прийняттях чи церемоніях. Саме тоді я й довідався, що Марія Теодорівна не просто дочка якогось графа Буксгевдена, а російського головнокомандувача у Фінляндії генерала Теодора Теодоровича, що той був спершу ад’ютантом при князі Григорію Григоровичу Орлову, фавориті цариці, більше того, одружився з його дочкою, діставши в придане замка Шлос-Лоде та інші чималі маєтки; більше того, Катерина Друга наблизила її до себе як фрейлину, сама помітивши їхню схожість, хоча різниця в літах між ними була немала, царицю тішило те, що в юній фрейлині ніби бачила юну себе і не раз про те Марії говорила.

Це були розповіді, ніби казки. Сприйняттю її як казки сприяв і цей схожий на замок дім, де я пробував, і густі сутінки, бо світла завжди палилося мало; і стогін сніговиці за вікном, що давало відчуття особливого затишку; і запах згорілого воску; і величава постать жінки, яка тішилася тим, що була така схожа на іншу, могутнішу й славетнішу за неї. А найбільше, що мене вражало, – це господар дому, який при цих розповідях розквітав: його півмертве, сухе й непорушне обличчя оживало, погаслі очі починали блищати, кроки ставали пружніші і рухався залою швидше, відтак не прямими, як до цього, а кривими лініями, мало не зигзагами. «Як заєць!» – мигнуло мені в голові, і я посоромився за це недоброзичливе порівняння. Таким чином виходило, що щастя цієї справді милої й доброї жінки було в тому, що стала тінню іншої, поставленої на світовій драбині непорівняно вище за неї, хоча й її рід був високий, значно вищий, наприклад, од мого, яким уже похвалявся. Щастя ж цього сухого, тонкого й вельми непомітного чоловіка я б назвав тінню тіні, бо своїм родом аж так дуже похвалитися не міг, і ніколи таких похвальб од нього не чув, відтак був щасливий од ефемерного щастя своєї любої половини. І це була людина аж зовсім не дурна, бо, як довідався згодом, вважав себе поклонником Канта, який жив і працював зовсім недалеко звідси, в Кенінгсберзі, більше того, мав щастя бути студентом великого філософа, слухав у нього логіку й метафізику, а також математику й натуральну історію; мав чималу книгозбірню в своєму кабінеті на другому поверсі, куди фрау Мейделль майже ніколи не підіймалася, там були й Кантові книжки, зокрема «Загальна натуральна історія і теорія неба», «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» і «Критика здатності судження», а ідея трансцендентного захоплювала його до глибини душі.