Після прийняття їжі, як правило, дівчинку, коли гостювала в тітки, забирала одна із служниць, очевидно, із бідних родичів Мейделлів, бо вдягалася ошатніше від інших слуг, а ми сідали з панею за картіжного столика вишуканої роботи і грали в гранд-пасіане. Гер Мейделль до нас при цьому ніколи не приєднувався, до речі, він мав чина камер-юнкера, а одноманітно, також ніби привид, блукав туди-сюди залою. Зимовими вечорами, за прихиленими віконницями гуготіли вітри й сніговиці, але значно затишніше гуготів вогонь у печах, від чого дверці просвічували червоними щілинами, рівно й спокійно палали свічки: кілька на стінах і одна велика у свічнику, який стояв на картіжному столику. Гра велася спокійно й майже безпристрасно, гер Мейделль ходив туди-сюди і під його ногами мірно порипувала підлога. У перші вечори мені здавалося, що господар не довіряє мені й ніби пробуває на сторожі, щоб я не дозволив чогось неподобного щодо дружини його, хоч та була старша за мене вдвічі, але пізніше збагнув, що це в нього така поведенція: ходити й ходити, і що йому ліпше ходиться, коли перебуває в товаристві. А ще помітив, що він уважно прислухається до розмов, що виникали під час гри, бо вряди-годи, правда, вельми нечасто, вставляв і своє слово, але коротко й між іншим.

І ось одного разу, глянувши на жовто освітлене обличчя фрау Мейделль, я раптом жахнувся: переді мною увіч сиділа російська імператриця Катерина Друга. Знав, що портрет цієї цариці-німкені, яка вже напевне не була однієї крові з київським Володимиром, висів у цій-таки залі і біля нього постійно світилася свічка, більша за інші, тож кинув туди оком: схожість була дивовижна.

– Щось сталося? – спитала, помітивши моє замішання, пані дому.

– Вибачте, пані, - майже вигукнув я. – Але ж ви цілком подібні до її величності Катерини Другої!

І вони засміялися: Марія Теодорівна та її маленький, тоненький чоловік, той навіть зупинився, а це була така дивовижна річ, коли він сміявся, принаймні це сталося вперше, бо раніше я був переконаний, що ця здатність йому цілком непритаманна.

– Нарешті помітили, – добродушно сказала фрау Мейделль, у дівоцтві Буксгевден. – Чоловіки – дивовижний народ, вони вміють розмислювати про високі матерії, як от, приміром, мій, але ніколи не бачать того, що перед очима.

– А жінки якраз навпаки, – мовив гер Мейделль, – і це було аж забагато для нього слів.

– Це тому, мій пане, – сказала так само добродушно фрау Марія, – щоб чоловік та жінка могли складати, за божим призначенням, одне ціле… До речі, не тільки вам здається, що я подібна до покійної імператриці…