Не просто дати витлумачення образу багатія Шех-аги, оскільки він найменше підпадає під строгі канони соціально-історичної зумовленості поведінки людини. Мотиви його поведінки пов'язані з складними психологічними переживаннями. В усякому разі, смерть сина, а потім друга зробила його запеклим ворогом чиновників. Проте його «психотерапевтичний» пошук є водночас і філософським пошуком: «Він прагне звалити вину на бога, а не на людей, але в його закривавленому серці так і залишиться ненависть і до бога, і до людей, і туга за сином, і шалений протест проти незбагненної долі».

У романі читач зустріне десятки майстерно змальованих образів, таких, як витончена у думках і почуттях Тияна, що високо несе свою людську гідність, або дружина Махмута, проста жінка, що знає таємницю душевної рівноваги, або підступний Зафранія та багато інших.

Образ головного героя Ахмета Шаба — концептуальний центр роману. Він, як оповідач, дає освітлення всіх подій і героїв, йому належить вищий рівень оцінок, і він же водночас є центральною фігурою сюжетного плану твору.

Образ цей надзвичайно цікавий. Виникає спокуса віднести героя до «невіруючих», тих, яким майже у кожній сурі корану передрікається завжди бути в програші. Постійні сумніви, роздуми над можливими наслідками кожного свого кроку, завіряння у тому, що він «знає, яка дорога не його, але не знає, яка його», дають підстави для такого порівняння. Іноді у своїх ваганнях і припущеннях Ахмет Шáбо нагадує героїню німецької казки Розумну Ельзу, що плаче над ще не народженою дитиною. «Горе з розуму» — ця гірка, іронічна метафора також може послужити добрим ключем для прочитання образу. А тим часом Ахмет Шáбо по натурі хоробра людина, яка без страху дивилась в очі смерті під час війни. Війна ж навчила героя високо цінувати життя. Як це не парадоксально, вона значною мірою дегероїзувала героя.

Югославська критика називає Ахмета Нурудіна з «Дервіша і смерті» боснійським Дон Кіхотом, поширюючи цю паралель і на Ахмета Шаба. Йдеться про чутливу совість героя, гіпертрофоване почуття особистої відповідальності, прагнення перейнятись чужим стражданням, спрямованість на добро й невміння активно боротися із злом. Звертається увага на те, що автор поетизує категорії віри, надії та любові, які, наповнюючись атеїстичним, гуманістичним змістом, виступають у нього як вузлові світоглядні поняття.

Ахмет Шáбо змальований письменником як постать, що постійно розвивається. Війна була величезною школою для вчителя-початківця, ідеаліста і романтика. З неї він повернувся «молодим дідом». Але його філософська розважливість закінчується з того моменту, як він залишає споглядати рівчак і вступає у світ соціальних стосунків.