Метафора обіймає й такий стан, як, наприклад, втеча у надуманий, ілюзорний світ головного героя, у «мале царство», побудоване з мрій і фантазій, володаря якого за дією закону іронії «обплювали, обгидили». Чорна безнадійність, ситуація ізольованості, ворожнечі зі світом, умовності й порядки, що обмежують людину, зла сила влади і зла сила грошей, плазування перед вищим за себе, несвобода у широкому розумінні цього слова — це також фортеця.

Метафора фортеці як страшної і нерозумної сили, як упорядко ваного абсурду, як світу, чужого природі людини, що змінює поведінку і визначальні характеристики особи, поширюється М. Селімовичем на таке явище, як війна.

Війна і мир. Філософський і художній досвід осмислення цієї проблеми Л. Толстим прислутовується багатьом письменникам сучасності. Засуджуючи війну, російський класик керувався логікою номіналістів — він не визнавав абстрактних понять. Слова «честь», «військова слава», «служіння царю, батьківщині», «виконання обов'язку», «геройство» він вважав порожніми звуками, назвами. За ними російський письменник шукав голого змісту і вбачав його у тому, що на війні одна людина вбиває іншу. Така позиція зумовлювала його метод «зривання масок».

От і для Селімовича війна — це «жахлива різанина», «безглуздя», «людський страх», «звірства одних і других», «сувора дійсність вбивання». Письменник свідомо нагромаджує натуралістичні сцени й деталі, щоб розвінчати романтичні уявлення про війну як явище в історії людства.

Ще більш важливим для нього було зобразити війну як світ, що змінює етичні цінності й орієнтації, узаконює нелюдське в людині, перебудовує саму психіку людини. Мотив трагічної іронії, провідний мотив Селімовича, починає звучати у романі саме з епізодів війни.

Але тут бере початок й цілий ряд інших мотивів. Зокрема, мотив долі. Переживаючи смерть своїх товаришів, Ахмет Шáбо переживає нібито й власну смерть. Той факт, що він залишився живим — чиста випадковість. А герой прагне бачити у світі лише закономірність, вищий порядок. Звідси й розпочинається його філософська мука.

Після прочитання перших розділів роману складається враження, ніби автор поведе добре відому тему «втраченого покоління» (Олдінгтон, Хемінгуей, Ремарк). Справді, головний герой роману багатьма рисами нагадує знайому літературну постать. Вчитель, що робив перші самостійні кроки, відправився на фронт, шукаючи подвигів і слави: «Мріяв про славу, а опинився в багні, в непроглядних мочарах під Хотином, де були тільки воші й хвороби, рани й смерть — неописанні людські муки».