Пізнавши «сувору дійсність вбивання», він повернувся спустошений і безпорадний, навчившись бачити «голі істини», опанувавши «екзистенціальну мудрість». Війна перебудувала свідомість героя, але забрала в нього роки «життєвого учнівства». Деякий час Ахмет Шáбо перебував, сказати б, у руссоїстському філософсько-психологічному настрої, цінуючи самодостатність життя, споглядаючи природу, заглиблюючись у себе, радіючи з самотності, відгороджуючись від соціального світу. Головні події роману розгортаються у мирні дні. У знайомій темі втраченого покоління розпочинається новий мотив — мотив малої людини, яка забула через перебування на війні, що вона мала.

Творчість М. Селімовича має вартість, що дозволяє без вагань говорити про нього як про визначного письменника нашого часу, — високий рівень психологізму. З будь-якого епізоду письменник видобуває численні психологічні колізії, подає безліч варіантів психологічного аналізу, здавалося б, неймовірних, насправді ж дуже тонких трактовок. Візьмімо хоч би й «бридкий епізод», сцену згвалтування. Сама по собі ця сцена є ілюстрацією перебудови психіки колись нормальних людей в умовах війни. А далі ще більш несподіваний варіант: ненависть жінки до милосердного солдата, поведінка якого порушує порядок у її світобаченні, ускладнює те, що законами війни було спрощене й унормоване разом з розподілом людей на своїх і ворогів. Згадуючи цей епізод, Ахмет Шáбо говорить, що завдав жінці найтяжчого болю, тяжчого, ніж усі інші. Наївний вчинок чесного героя, як і в багатьох інших випадках, веде до наслідків, що звуться іронією долі.

Проте й ці спостереження не вичерпують психологічного змісту епізоду. На ньому зламується старший син перукаря Саліха. Смерть старшого веде до самогубства молодшого, який не може пережити морального падіння й смерті свого кумира. Герой-оповідач відзначає, що той же епізод з часів війни за непідвладними логіці законами може виплисти несподіваною асоціацією: «Усе його може збудити, навіть те, що супротивне йому: чийсь веселий сміх, голубине агукання дитини, ніжна пісня про кохання». Саме життя зображено в романі барвисто, багатогранно, як світ з безліччю ускладнених стосунків, зіткненням різноманітних інтересів, характерів, світ, незрозумілий при його простому поділі на добро і зло, до якого звик колишній вчитель-початківець і солдат. Іронія — це гіркий спосіб, в який відкривається йому багатомірність життя, у тому числі й підводні камені психології. У книзі немає жодного прикладу людських стосунків, за яким би не стояла глибока й цікава психологічна колізія.