— Закінчуємо зі слимаками, — сказав він. — Нехай тепер за них турбуються французи.

А коли ми йшли околицями Біскупової гірки, обнишпорюючи кущі й здичавілі алейки парку, коли востаннє шукали слимаків між листя й трави, батько сказав, що за всі ці дні ми заробили багато грошей і цілий місяць можемо ні про що не журитися.

— Я міг би робити це цілий рік, — сказав я, — міг би завжди отак ходити з тобою, а якби не стало слимаків, то ми могли би збирати трави й сушити їх, а потім продавати недужим людям.

— О, так, — він широко всміхнувся, — це гарна ідея. Якщо нам знову забракне грошей, мабуть, так і зробимо.

І щоб заробити на останню слимачу виплату, щоби принести того вечора кілька червоних банкнот і покласти їх перед мамою на столі, ми увихалися серед кущів немов справжні мисливці, пірнаючи в густі тунелі, зелені, мокрі й воложисті від початку цього літа, і навіть не примітили, як настав смерк, а разом із ним година закриття крамниці.

— Пусте, — сказав батько, — в такому разі випустимо їх на волю.

Проте перш ніж він поставив кошика на землю, ми побачили дещо незвичайне. Десятки слимаків виповзали з-під кущів і полишали свої криївки в нас на очах, прошкуючи в одному напрямку — на вершину пагорба. Їх ставало дедалі більше, уже не десятки, а сотні.

— Поглянь сюди, — крикнув батько. — І тут, і ще ось тут, — він хвилювався дедалі сильніше. — Вони йдуть, наче на параді!

І справді, слимаки один за одним, працьовито здіймаючи ріжки, повзли дорогою на вершину, мовби там їм було призначене місце побачення.

— Я ще ніколи досі нічого такого не бачив, ходімо, — сказав батько. — Мусимо глянути, куди це вони манд­рують.

Ми пішли вздовж повзучої вервиці слимаків. Вона виглядала просто-таки дивовижно. Що ближче до пагорба, то більше равликів прилучалися бічними стежками до цього шляху, який пульсував і поблизу галявини був уже цілком укритий рухомими шкаралупками.

— Наче вугрі в Саргасовому морі, — почув я батьків шепіт. — У цьому криється якась таємниця.

Утім те, що ми побачили на вершині, збентежило нас іще дужче. Посеред галявини виростав із землі велетенський камінь, яких льодовик чимало розкидав по пагорбах. Він здіймався стрімкими гранями на рівень людського зросту і скидався за формою на сльозу, що її міг зронити хіба якийсь міфологічний велет. Обережно, ледь чи не навшпиньки, щоб не розтоптати жодного слимака, ми підійшли до брили, а там стали як укопані, ніби й самі обернулися на камені.

— Боже, що вони роблять? — тихо сказав батько.

Слимаки намагались один за одним видряпатися на камінь, пробували присмоктатися тулубами до сірого стрімчака й виповзти на його гребінь. Однак даремно: проти них була гладка поверхня ледве не прямовисної стіни та гравітаційна сила, яка стягала їх додолу. Тож вони падали в траву, у клубовиння тіл і мушель, переплетених поміж собою, скреготали й шелестіли, нагадували хвилю, яка то здіймалася, то опадала. Жоден зі слимаків не видряпався вище, ніж до середини каменя, а сліди від тих сходжень у вигляді срібних слизьких ниток здавалися щільним, хоча водночас тонким і прозорим панциром, який покривав поверхню базальту.