Він з’являвся на пероні зі шкіряною валізою, завжди в розстебнутому тренчі і трохи перехнябленому капелюсі, підходив до нас, овіяний запахом вугільного чаду й локомотивної пари, і ми чули його голос крізь перегукування подорожніх, грюкання захряснутих дверей і гримотіння поштових візків:

— Ну, і як вам тут ведеться, мої любі, у цій ганзейській глухомані?

Утім того літа, коли всі заговорили про Гандзову хворобу, про те, що він уже довго не протягне, дідусь Антоній приготував нам несподіванку, надіславши телеграму: «ПРИЛІТАЮ З КРАКОВА КРАПКА ЧЕКАЙТЕ НА ЛЕТОВИЩІ В ПОНЕДІЛОК КРАПКА ЦІЛУЮ АНТОНІЙ КРАПКА».

— Чому він не їде залізницею? — дивувалася мама. — Адже він завжди подорожує поїздом. Що за дивна ідея?

— На старість кожен стає трохи ексцентричним, — заявив батько. — Що в цьому поганого?

Однак вона не почула тих слів. Схилилася над бланком і прочитала повідомлення кілька разів, а в її погляді, сповненому недовіри, зродилася тривога. І навіть троянди, які я приніс понеділкового ранку від Ксаверія, навіть їхні пурпурові пелюстки й краплини роси на стеблах цього не змінили. Мама не любила незвичних ситуацій, непередбачуваного плину подій і несподіваних телеграм. Вони ніколи не приносили нічого доброго і, на її думку, завжди передвіщали турботи. Тож коли ми їхали з нею трамваєм «двійка» алеєю Перемоги, а потім «четвіркою» — від будинку філармонії до алеї Карла Маркса, і, врешті, «сімкою», яка немилосердно повзла вулицею Фелікса Дзержинського, й коли ми таки доїхали до кінцевої трамвая неподалік стадіону «Ґеданія», її обличчя було бліде та повне напруження. Нібито вона вірила в магію чисел, а послідовність трамвайних номерів приховувала в собі якесь тривожне значення. А коли ми вже стояли біля будівлі аеровокзалу, дивилися на авієтки та старі біплани поблизу ангарів, коли разом із легким подихом вітру, який прошмигнув у ліниве повітря й поворушив їй волосся, до нас долетіло з гучномовця повідомлення про те, що краківський літак запізнюється, маминим лицем перебігла раптова судома, і я відчув дотик її руки на своєму плечі. Проте це був лише початок.

За п’ятнадцять хвилин посеред натовпу зустрічальників було відчутно певну нервозність. Срібний силует ІЛа не з’явивсь у чистому небі, а гучномовець мовчав.

— Чому вони нічого не оголошують? — злостилася дама в чорному капелюшку-«таблетці». — Вони мусять усе нам пояснити!

— Мабуть, самі не знають, що сталося! — сказав чоловік із таксою на повідці. — Правда, Йосифе?

Йосиф весело дзявкотнув і заметляв хвостиком, а його хазяїн вибудовував перед слухачами розмаїті гіпотези. Можливо, зіпсувався компас? А може, захворіли перший пілот і навігатор? Може, вони мусили терміново сісти в Торуні чи в Ґрудзьондзі, бо з баку витекло паливо?