Я не розповів про цю втрату нікому. Врешті дорослі мали тепер інші справи на голові. «Маршал Жуков» поплив до затоки, й колінвал тріснув під час випробувань. Батько повернувся до роботи над креслярською дошкою, а мама наводила порядки в шафі й шухлядах — як завжди, коли мусила приїхати бабця Марія.
Сонце розтопило лід, а сильний вітер від моря, який провіщав осінні шторми, висушив усі калюжі в околиці. Я знову кружляв навколо каналізаційного колодязя, нарешті зримого у світлі вересневого сонця, дивився на костел Воскресіння, на дерев’яну дзвіницю, на червоні дахівки будинків, а потім заходився згортати з чавунного люка спресований крихкий пісок. Під ним поступово проступали літери, які складались у напис «
Диво
Диво
Садівника звали Ксаверій. Усі говорили: «Я йду до Ксаверія по чайні троянди». Або: «У Ксаверія найкраща помідорна розсада». Насправді жодного Ксаверія не було. Державним садівничим господарством № 17 завідував Гладкий Гандзо. Він тхнув пивом і потом, мав більмо на лівому оці й розмовляв із жахливим акцентом, ніби лише мить тому виїхав нагору з копальні на поверхню грядок у Верхньому Вжещі. Чому ж тоді говорили: «Я йду до Ксаверія»?
Ніхто не вміє пояснити цього й донині. Це одна з тих таємниць, які не судилося розгадати. Можливо, давним-давно, коли ще не було касарень прусських гусарів і Верхнього Вжеща, тут справді мешкав якийсь Ксаверій? Цього я не знаю. Зате я чув, що одразу по війні Гандзо так уже догоджав комуністам, що запілля видало на нього смертний вирок. Тому він утік із Сілезії й шукав свого щастя тут, на Узбережжі, де місцевий партійний комітет довірив йому посаду директора.
Гандзо дуже мене цікавив. Щоразу, коли я бачив його черево, яке вихлюпувалось із фланелевої сорочки, щоразу, коли зустрічав його між парників, де він добродушно покрикував на робітниць, мене брали дрижаки, адже над Гандзом висів розмитий, а все ж таки чіткий ореол смерті. Якби його знайшли якогось ранку, продірявленого кулями (найліпше в теплиці, сповненій квітів), моє неясне марення, моє таємне чекання на появу справжніх партизанів у нашому місті, сповнилось би. Деколи я чув уві сні виразне рипіння шин. Це гальмував на вулиці Реймонта чорний «сітроен», потому троє похмурих чоловіків у шкуратянках і чоботах із високими халявками сходили вузькою стежиною між розсадою братків і йшли самшитовими алейками, урешті світанкову тишу обривав брязкіт зброї, до якої досилали набій, і гуркіт пострілу, луна від якого летіла удалечінь; Гандзо падав на м’яку землю посеред орхідей і багатолітників, а чорний «сітроен» швидко від’їжджав у напрямку Брентова та розтавав за поворотом шосейки. Проте збігали роки, а Гандзо почувався пречудово. Комуністи розстріляли багатьох партизанів, чимало з них мусили здати зброю, а ті, що виходили з в’язниць і поверталися зі Сибіру, уже не мали охоти стріляти.