що я вже не змінюся

до кінця життя

бо вже перші дні

літа 1993 року

а я... (але це вже моя таємниця)

На сцені лікарняний візок. У візку сидить Герой І, уже дуже старий, у нього довга борода. Біля візка — переносна крапельниця, Герой може брати її із собою, коли підводиться. На відстані півтора метра від візка стоїть ліжко. В ліжку лежить Герой ІІ, накритий ковдрою, лише висунув одну руку, біля його голови жіноча нога (боса, з нігтями, покритими червоним лаком.) З-під другого кінця ковдри вистає нога Героя ІІ й деколи з’являється жіноча долоня (рука) — на ній можуть бути персні.

На сцені стоять опудала псів, які гавкотять. Пси беруть участь у всіх (майже) сценах.

Обабіч візка стоять батьки. Перемовляються над головою Героя І.

Біля ліжка Героя ІІ також стоять батьки. Батько «в головах», Мати — «в ногах» Героя ІІ. Пси перестають гавкотіти. Тихо, але виразно лунає пісня Фоґґа «Перший сивий волос».

ГЕРОЙ І: Це моя рука. Я ворушу рукою. Моя рука. Мої пальці. Мій палець! (Розглядає палець). Ага, як воно там було?.. Моя жива рука така слухняна. Робить усе, що стрілить мені до голови (чухається). Це в нас великий палець, а це вказівний, а це середній, але як називається отой, менший від середнього, біля мізинця... не пригадую... моя голова... Ага! Сердечний, сердечний... мій сердечний палець...

ОНУКА (в джинсах і спортивній куртці): Дідусю! Розкажи мені про війну, дідусю. Бо ми мусимо написати твір про те, як орден хрестоносців блукав по коліно в крові північного язичництва.

ГЕРОЙ ІІ (гладить жіночу ногу): Це моя рука... моя нога, моя ніжка... мої пальчики на ніжці.