Ясно одне: часу Мадаґ не гаяв — як він пише в листі, адресованому своєму майбуттю. Він так ніколи й не оговтався від «Лабіринту жорстокості». Певно, не варто було й намагатися. Можливо, він носив у собі один-єдиний твір — великий і унікальний. Хтозна, можливо, у глибині душі кожен письменник носить одну, головну книгу, фундаментальну, яка конче потребує написання. Цієї ночі я все ясно побачив і осягнув: задля «Лабіринту жорстокості», Мадаґа й залишеного ним рукопису я міг зробити тільки одне.

Я взяв його з собою. Вода вже доходила мені до пояса. Блокнот я заздалегідь прив’язав до важкої каменюки. Я намагався думати про щось урочисте, скласти епітафію, останню фразу свого заповіту. Та в голові було порожньо, тож зрештою я щосили пожбурив камінь якомога далі. Він одразу пішов на дно разом з блокнотом Мадаґа. Запала нестерпно прозора тиша. Кілька хвилин я виснажував себе плаванням, а тоді повернувся на берег, розтягнувшись на піску й ріні. Я відхекувався, милуючись споконвічним мороком річки Сін, і намагався вгадати, що відчував: полегшення чи смуток.

Завтра я повернуся додому й обійму рідних. Навідаюсь до Шерифа. Подумаю й про Аїду, відчую бажання їй написати. Не забуду й про Сіґу Д., потелефоную їй і пообіцяю навідати, коли повернуся — бо, на відміну від Мусімбви, я таки повернуся в Париж. Станіслас розпитуватиме мене про революцію у Дакарі, і я скажу йому правду: її здобутки вже хтось привласнив або ж її зрадили, як завжди. Намагатимусь побачитися з Беатріс Нанґа.

А ще я чекатиму на повернення Мадаґа. Виконати його прохання я не можу. Оприлюднити вміст блокноту означало б знищити всю його попередню працю — або ж мої егоїстичні спогади, які я б волів зберігати якомога довше. Якось уночі Мадаґ прийде до мене, щоб виставити рахунок, а може, помститися; його привид ітиме на мене, і я чутиму шепіт — виклад жахливого екзистенційного вибору, що став головною дилемою його життя; вибору, перед яким вагається серце будь-кого, кому не байдужа література: писати чи не писати?

Подяки

Подяки

Я дякую Фельвіні та Філіппу за їхню довіру, за доброзичливу вимогливість у їхніх очах, за постійні заохочення та, передусім, за їхню дружбу. Також я вкрай вдячний усій команді видавництва: Бенуа, Мелані та Марі-Лор.

Треба згадати й моїх розкиданих по світу родичів: Маліка й Маме Сабо, моїх батьків, що стали мені за приклад; усіх братів, якими я дуже пишаюсь; Франка і Сильвію, які прийняли мене, як власного сина (а по неділях годували досхочу).

Дякую також і всім зіркам мого сузір’я друзів, читання з якими, чиї підказки й щирість та обговорення з якими сплітали, розплітали й удосконалювали цей твір: дякую, Самі, Анні, Елґасе, Лоране, Ламіно, Анн-Софі, Амінато, Араме, Халіле, Ндеє Фату, Яссе, Філіппе, Фране, Абду Азізе. Кожен із вас вклав до цієї книжки частинку себе — безцінну частинку дружби.