Ти сідаєш на ліжко, довго роззираєшся й думаєш: хай тобі грець, я ж бачу те саме, що й він бачив, коли сидів на своєму ліжку! Ти довго сидиш у тиші, очікуючи на знак. Нічого не відбувається. Тоді ти підводишся й обшукуєш кімнату — ти не знаєш, що саме шукаєш, якийсь знак, напевно, щось, за що можна вчепитися. Під ліжком — нічого; у шухляді бюра й у шафі — також нічого. Залишається торбинка на стіні. Тремтячи від хвилювання, ти розв’язуєш червону мотузку. І виймаєш великий блокнот у шкіряній палітурці й зі зламаною застібкою. Ось він — знак. Ти розгортаєш блокнот і бачиш складені аркуші. Ти розгортаєш аркуші.

І читаєш лист.

«Пишу тобі уночі, перш ніж заснути востаннє.

Слова, які ти прочитав, навряд чи тебе здивують, хоча, напевно, кілька разів ти зупинявся й згадував мене. Ти вагаєшся читати лист, бо розумієш, що в ньому твоє майбутнє і нещодавнє минуле. Ти розумієш також, що цей лист я адресую і своєму майбуттю.

І все ж ти продовжуєш читати.

Блокнот, який ти тримаєш, містить частину книжки, яку я за всі ці довгі роки так і не спромігся закінчити. Марно я намагався її дописати. Утім, мовчання також було нестерпним для мене. “Лабіринт жорстокості” й шкода, яку він заподіяв мені, усе ж не вберегли мене від слабкості, від прагнення писати. Однак писати в мене не виходило. Цим пояснюється моє болісне ставлення до будь-якої завершеної книжки. У них я бачу власну неспроможність.

Бачу, тепер ти починаєш здогадуватися, чого я хочу й чекаю від тебе.

Мені б хотілося знати, чи приймеш ти мою смиренну молитву — молитву привида з минулого. Чи оприлюдниш ти цей рукопис — принаймні те, що можна оприлюднювати. Мені б так хотілося на власні очі побачити кінець моєї історії — але я втомився. Нині, коли я пишу ці рядки, я досягнув меж здатності бачити. Коли ти дочитуєш це речення, мій зір мутнішає.

Я пишу це речення після тривалої паузи, з важким серцем.

Роками я бачив себе таким, яким я є нині — старим, у цій хижі, за столом, у легкій зажурі. Це видіння я трактував як знак того, що зрештою таки допишу книгу свого життя, книжку, яка прийде після “Лабіринту жорстокості”. Зажуру я пояснював тим, що деякі митці відчувають смуток у мить, коли завершують твір, що довів їх до виснаження. Та я помилявся. Насправді (тільки тепер я це усвідомлюю чітко) у видінні я бачив завершення не книжки, а оцього листа. Журюся ж я не тому, що дописую твір, а тому, що не можу його дописати. Я твір не допишу. Мені сто два роки, мені бракує часу. Бракує майбутнього. Кінець, гідний пророка: жура за майбуттям. Кінець, гідний ясновидця: меланхолійний сум за прийдешнім.