Бывший начальник харьковского гарнизона, уроженец Полтавы, прапорщик Николай Чеботарев утверждал, что пытался сформировать в Киеве отряд для борьбы с наступавшими с востока большевиками независимо от Петлюры. Однако на его призыв явилось всего несколько десятков добровольцев. Из них составили отряд, получивший название «Слободской кош» (по размеру приблизительно соответствует корпусу), и разместили его в пустых санитарных поездах на запасных путях возле станции Киев‑Товарный. Единственный шанс привести численный состав в соответствие с названием состоял в том, чтобы привлечь к делу какого-либо популярного украинского деятеля. Тогда и привлекли к делу Петлюру. «Я малював С. Петлюрі образ нашого походу на Слобідську Україну, звільнення її від більшовиків і поворот його до Києва на чолі вже не коша, а цілої армії, і то побідної», – вспоминал Чеботарев. Поколебавшись несколько дней, Петлюра согласился, и 10 (23) января Шинкарь назначил его атаманом «украинских гайдамацких кошей Слободской Украины», с правами командующего армией. Ему подчинялись все украинские войска на Харьковщине, Полтавщине и Екатеринославщине, а первым заданием было отобрать у большевиков Полтаву{1136}.

Штаб коша расположился в той же гостинице «Эрмитаж». Кош выпустил «Десять заповедей для гайдамаков», которые начали раздавать всем вновь сформированным частям. Последняя, десятая заповедь звучала так: «Буду кожної хвилини готовий до походу – до бою. Для мене, як для гайдамаки, нема втоми, нема перепон, нема одступу назад. Я знаю тільки дорогу вперед. Клянуся и присягаюся своєю любовью до рідного краю, своєю пошаною до праведних мучеників – героїв нашого народу, що не покладу зброї, не втихомириться серце моє аж доти, доки не увільниться Україна від ворогів її – большевиків»{1137}.

Николай Выдыбайло, в то время юнкер 2‑й Украинской военной школы, стал одним из бойцов куреня черных гайдамаков Петлюры. Юнкера размещались тогда в зданиях Братского монастыря на Подоле. В один из январских вечеров будущие бойцы решили «поговорить о политике». Обсуждали, что Центральная Рада слишком пассивна в борьбе с наступающей на Киев армией «червоної Москви»… но пришел дежурный офицер и приказал юнкерам спать.

Спали не довго. О півночі звук сурми розбудив усіх. Позривалися з ліжок і по звуках сурми пізнали, що треба скоро йти в низ. Понакидали на опашку шинелі і поспішали до їдальні, яка служила і місцем для збірок в таких випадках. Скоро саля їдальні заповнилась юнацтвом всієї школи. В ті трівожні часи такі випадки траплялися часто, тож кожний був певний, що в місті сталося якесь заворушення і влада потрібувала нашої помочі. Але було щоінше. Вартовий старшина коротко поінформував, що прибув Секретар Військових справ Симон Петлюра [на самом деле Петлюра тогда уже не занимал этой должности. – С. М.] і зараз буде тут. Не довго чекали. Ось він в супроводі начальника школи полк[овника] Клєопи, декого з курсових старшин і свого осаула. Одягнений у звичайну шинелю і чорну смушкову шапку. В очах видно було утому і лагідність. В салі було тихо, хоть мак сій. Обвів усіх своїми ласкавими спокійними очима і сказав: – Вибачте мені, дороге юнацтво, що я в таку пізню пору приходжу і порушую ваш спокій… москаль оточує з усіх боків нашу дорогу Батьківщину, посягає на нашу молоду Українську Народню Республіку і це нам не дає права спати… Я прийшов просити вас піти зі мною боронити нашу Неньку від большевиків, які під прапорами ніби свободи, рівеньства і брацтва ідуть на нас, щоби наложити знов кайдани, які ми тільки що скинули. Вони йдуть, щоби поневолити наш трудовий нарід… Отже я прошу вас стати в обороні своїх батьків… Ми не йдемо, як кажуть большевики, боронити буржуїв і генералів, бо ми їх не маємо, а йдемо боронити самих себе, свою, кровю і потом наших дідів политу, землю… Не буду вам богато говорити… Ви сини селян і робітників і самі це добре знаєте! Мені потрібно вас тільки двіста чоловік, отже охочих прошу зараз записатись у вартового старшини і на четверту годину рано будьте готові до походу. Ви будете називатись “Курінь Чорних Гайдамаків“ при Коші Слобідської України, яким командую я. З вами поїде, як командант, сотн[ик] Блаватний – тут Гол[овний] Отаман [эту должность Петлюра получил значительно позже, в 1919 году. – С. М.] показав очима на сотн. Блаватного. – Нашийте собі якісь відзнаки, щоб вас можна, було відріжнити… О 4 год. подадуть трамваї і ви поїдете, куди вас повезуть… За пару днів ви повернете, щоб знов продовжувати перервану науку, яка дасть вам можливість стати старшинами Армії У. Н. Р. і дійсними оборонцями свого народу! На тім оставайте здорові!.. – сказав і спокійно відійшов, а за ним і старшина. Останні слова Симона Петлюри були покриті грімким “Слава“, що як грім лунало з молодецьких грудей. Ми на перебій кинулися до запису і скоро спис на 200 люда був готовий.