– Е, Ганю, це не в машину, а з машини б’ють! – скрикнула я, – і б’ють просто по нас! Біжи швидче, одягнись тепло, схопи в клунок свої речі та й спускайся в підвал!

<…>

Чоловік наставив бінокля, як знову пролетів по Паньківській гарматень і розірвавсь десь зовсім близько.

– Краще одягайся, – порадила я, – бо тепер і нам прийдеться ховатись у підвалі!

Скомандовала Евгения более чем вовремя. Василий оделся, взял у жены тепло укутанную дочку, вышел в коридор – и в этот момент в дом ударил первый снаряд.

Заметавшись по комнате, Евгения лихорадочно соображала, что еще нужно взять – подушку (вдруг придется ночевать в подвале)?.. Пеленки?.. Ценные вещи?.. Куда это всё упаковать?.. В берестяную коробку для шляп! В этот момент раздался еще один взрыв, возле самого дома.

– Швидше, Женю! Швидше! – кричить чоловік. Я виношу коробку в передпокій. Василь Григорович закриває за мною двері – і в цей момент розлягається вибух в нашім помешканні. Чути запах вапна, диму, сажі… Очевидно, потрапило в грубу в їдальні… <…> Я виходжу на сходи, але затримуюсь на мить. – Ти взяв ключі від квартири? – Узяв! У цю саму мить я чую гуркіт і страшенний удар повітря. Двері з силою самі зачиняються – я ледве встигаю відскочити й устояти на ногах. Сильний, якийсь глухий і тупий удар. Це вже в моїй кімнаті вдарило – саме там, де я біля вікна брала з-під стола коробку. Якби я згадала була не тільки про чужі, але й про свої власні речі, що лежали тут таки під рукою, у шіфоньєрці, я б загаялась[,] щоб їх забрати[,] і мене напевне вбило б тут на місці. Доля відібрала мені в той момент пам’ять і спасла мене тим. Ми з чоловіком спустились сходами, щоб ніколи більше не піднятись ними…

– Швидше, Женю! Швидше! – кричить чоловік.

Я виношу коробку в передпокій. Василь Григорович закриває за мною двері – і в цей момент розлягається вибух в нашім помешканні. Чути запах вапна, диму, сажі… Очевидно, потрапило в грубу в їдальні…

<…>

Я виходжу на сходи, але затримуюсь на мить.

– Ти взяв ключі від квартири?

– Узяв!

У цю саму мить я чую гуркіт і страшенний удар повітря. Двері з силою самі зачиняються – я ледве встигаю відскочити й устояти на ногах.

Сильний, якийсь глухий і тупий удар.

Це вже в моїй кімнаті вдарило – саме там, де я біля вікна брала з-під стола коробку. Якби я згадала була не тільки про чужі, але й про свої власні речі, що лежали тут таки під рукою, у шіфоньєрці, я б загаялась[,] щоб їх забрати[,] і мене напевне вбило б тут на місці. Доля відібрала мені в той момент пам’ять і спасла мене тим.

Ми з чоловіком спустились сходами, щоб ніколи більше не піднятись ними…