Кларісе Ліспектор СІМЕЙНІ УЗИ
Кларісе Ліспектор
СІМЕЙНІ УЗИ
Марення й пияцтво розпусниці
Марення й пияцтво розпусниці
Усе в кімнаті здавалося наелектризованим, її відображення здригалося. Вона повільно розчісувала волосся, сидячи перед туалетним столиком із трьома люстерками, білі сильні руки тремтіли від вечірньої прохолоди. Очі висмоктували відображення, яке переливалося то темними, то світлими відтінками. З найвищого вікна випало щось важке й м’яке. Якби чоловік і діти були вдома, можна було б подумати, що все це — результат необачності когось із них. Вона не відривала погляду від зображення, гребінець неспішно ковзав волоссям, у люстерках крізь халатик перехрещувалося кілька пар дівочих перс.
«Ніч!» — вигукнув газетяр у м’яке повітря, що заполонило вулицю Ріачуелу й наповнило її тремтливим передчуттям чогось невідомого. Вона кинула гребінець на столик і мрійливо заспівала: «хто бачив горобчика... пролітав повз вікно... я лечу за Міньо!» — і, раптово обірвавши пісню, холерично згорнулася, немов віяло.
Дівчина прилягла, нетерпляче обмахуючись газетою, шурхотіння якої розвіяло кімнатну тишу. Схопила носовичок і вдихнула його, грубо стискаючи вишивку почервонілими пальцями. Потім, трохи усміхнена, знову заходилась обмахуватися. Ах, ах! Вона зітхнула й засміялась. Її усмішка видавала дівчинку, яка сміялась, притуливши очі й обмахуючись дедалі завзятіше. Ах, ах! Вона залетіла з вулиці, немовби метелик.
«Вітаю, чи знаєш, хто приходив сюди, розшукуючи мене?», — роздумувала дівчина, підшуковуючи можливу цікаву тему для розмови. «Та ні, хто?», — запитувала вони, грайливо усміхаючись; похмурі очі на одному з тих блідих облич, що віщують лихе людині. «Марія Кітерія, дорогенька!», — відповіла дівчина, поклавши руку на стегно. «Чи дозволите запитати, хто це?», — чемно наполягала фігура, та її обличчя вже зникло. «Ти!» — відрізала вона, закінчуючи розмову з ледь відчутним невдоволенням.
Яка м’ясиста ця кімната! Усе те відбулося в Бразилії. Упіймане в жалюзі сонце тремтіло на стіні, немов струни гітари. Вулиця Ріачуелу стрясалася від надмірної ваги струму, що долунав із вулиці Мем ді Са. Вона зацікавлено й дещо потомлено прислухалася до брязкоту, який лунав із буфету в гостьовій кімнаті. Дівчина швиденько лягла на живіт, грайливо витягаючи пальчики на маленьких ніжках і чекаючи з розплющеними очима на спалах нової думки. «Той має, хто шукає», — промовила вона одним із тих римованих прислів’їв, що завжди подібні до правди. Врешті-решт, її огорнув сон і вона поринула в його обійми, розтуливши рота, з якого слина скрапувала на подушку.