О, яке ж це було приниження, прийти до шинку без капелюшка! Власна голова тепер видавалася їй голісінькою. А ота, що схожа на панну, корчила з себе елегантну леді. О, я-то знаю, чого тобі бракує, панянко, і твоєму жовтому чоловікові! І якщо ти думаєш, що я заздрю тобі і твоїм пласким грудям, то знай, що мені воно ні до чого, взагалі ні до чого, ті твої капелюшки. За таких безсоромних пройдисвіток, як ти, треба молитися, я б таких віддухопелила, аби знали!

Вона насилу оправилася від свого священного гніву й потягнулась за зубочисткою.

Але принаймні в неї не виникло проблем із дорогою додому: тепер вона борсалася в знайомій реальності своєї кімнати, сидячи на краєчку ліжка в капці, що розхитувався на нозі.

І з тим, як у неї темніло в очах, усе ставало м’ясним, ніжка ліжка була з м’яса, вікно було з м’яса, стілець був із м’яса, яке колись викинув її чоловік, і в усьому цьому відчувався біль. А вона робилась дедалі важчою, незграбнішою, повнішою, просто величезною. Якби могла якимсь чином ще щільніше наблизитися до себе, то видавалась би ще більшою. Кожною її рукою могла б пройти людина, якби захотіла, незважаючи на те, що це була лише рука, і в кожне її око можна було пірнути й плавати там, незважаючи на те, що це лише око. В усьому, що її оточувало, відчувався щем. Усе було з м’яса і з невралгічним болем. І з холоду, що пройняв її, коли вона вийшла із закладу на двір.

Зараз сиділа на ліжку, налаштована смиренно й скептично.

Усе це нічого не означало, про таке одному Богові було відомо: вона ж чудово розуміла, що все це нічого не означало. Що саме цієї миті з нею відбувалися речі, які лише пізніше почнуть відлунювати болем і набувати значення: коли вона повернеться до свого звичайного розміру, а її тіло, пульсуючи, прокинеться. От тоді вона поплатиться за наїдки й вино.

Тож оскільки це врешті-решт мало трапитись, конче треба було розплющити очі просто зараз: і тут усе зменшилося й набуло чіткіших обрисів. Це зовсім не боляче. Зсередини все видавалося таким самим, лиш меншим за розмірами й більш знайомим. Тут і зараз вона жалюгідно сиділа на ліжку з повним животом, заглибившись у себе із терплячістю людини, яка чекає, доки інша прокинеться. Задивилася на білі пальці своїх ніг: «Збирайся, а я заплачу за качку», — почувся меланхолійний голос. Вона смиренно й терпляче подивилася довкруж. Ах, слова, слова, предмети в кімнаті, що вишикувалися за абеткою, перетворюючись на похмурі безглузді речення, щоб їх читали ті, хто міг прочитати. Нудьга, нудьга, яка нудота. Яка прикрість. Зрештою, що й казати: поводитися треба так, як того хоче Бог. О, то така тема, що про неї ще говорити й говорити. Отже, поводитися треба так, як того хоче Бог. До речі, вона добряче повеселилася цього вечора! Й усе було таке доречне, і ресторан був до смаку, і вона сама, яка виструнчилася за столиком. Столик! — прокричав до неї світ. Проте вона не відповіла йому, лиш знуджено й роздратовано повела плечима: ти й так мене не надто балуєш пестощами. Розчарована, покинута, сита, одружена, задоволена, з нудотою, що іноді хвилями накочувалася на неї.