Розглядаюся наліво і направо, міркуючи, а чи не є це, часом, пастка місцевих шахраїв.

- Добра авторучка, красива, коханий пане… - шепоче типчик, нервово облизуючи губи. - Історична!

- Хо, а це вже цікаво.

Той повинен був почути непідробний інтерес в моєму голосі, бо сує руку до кишені, виймає завернуту в хустку дерев'яну коробочку.

- Нехай пан сам подивиться.

Він підіймає кришечку.

Немає сенсу оглядати докладно, бо з першого ж погляду бачу, що у типа в руках справжня дорогоцінність. На сто відсотків ще довоєнний екземпляр. Багряний бакеліт, відполірований роками уживання, кінцівки та перо сяють відблиском червоного золота, тонкі рисочки гравірування на металевих елементах тішать око… Дужо красиво. Абсолютна краса.

Простягаю руку, але п'яничка захлопує кришечку, ховає коробочку за спину.

- Ні! Ні, я…

Кліпаю очима від здивування. Тип оговтується, його обличчя викривляє гримаса сорому і страху перед втратою потенційного покупця.

- Перепрошую, я не хотів. Вибачте, прошу, я перепрошую пана. Ну, пан розуміє, пам'ятка, прив'язаність… Купіть, пане, благаю. – Він хапає мене за рукав. – Це ж непідробна історична авторучка. Пам'яткова.

- А звідки пан знає?

Я вже хочу відійти, бо в незнайомцеві є щось… щось дивне. Таке, що турбує.

Бачу, що чоло його зрошене потом, рухається він непевно, начебто весь час змагався сам з собою. Психічно хворий, чи, може, наркоман?

- Я знаю. Повірте мені, що я не брешу. Вже майже сто років… Справжня пам'ятка.

Презирливо надимаю губи, хоча рішення вже прийняв. Тепер тільки не дати по собі показати, що я бажаю це купити.

- І звідки ця певність?

- Бо я знаю, хто нею писав… - Чоловічок дивиться на носи зношених черевиків, начебто чогось соромиться. – Сказати панові?

Киваю, він показує, щоб я нахилився до нього. Чую запах дешевої води після гоління, цигарок та просочених потом сорочок, коли п'яничка шепоче мені на вухо три слова.

Випростовуюсь, дивлячись на нього недовірливо і розгублено.