Водяники пливли разом з ним. Він бачив, як вони легко кружляють довкола, спостерігаючи за ним… Невже, тільки-но закінчиться час, вони затягнуть його на дно? Можливо, вони їдять людей? Його ноги починали терпнути від напруженості, плечі страшенно боліли — адже він тяг на собі Рона й дівчинку…

Дихати було надзвичайно важко. Він знову відчув біль за вухами… Раптом почав усвідомлювати, як мокро в роті… Але темрява почала розсіюватися… Він уже бачив над собою денне світло…

З усієї сили Гаррі відштовхнувся ластами й зрозумів, що вони знову перетворилися на звичайні ноги… Вода ринула через рот просто в легені… В голові запаморочилося, але він знав, що світло й повітря вже за якихось три метри… Він мусив випливти… мусив…

Гаррі так сильно й швидко бовтав ногами, що відчував, як м’язи аж кричать, протестуючи. Здавалося, навіть у мозок набралося води. Він не міг дихати, він прагнув кисню, він мусив випливати, не смів зупинятися…

І тоді нарешті голова Гаррі пробилася крізь поверхню води. Чудове, холодне, чисте повітря обжалило його мокре лице. Він буквально ковтнув це повітря — так, наче досі ніколи як слід не дихав — і, важко хекаючи, витяг нагору Рона й дівчинку. Дикі зеленоволосі голови, які його супроводжували, випірнули слідом за ним — вони йому всміхалися.

Натовп на трибунах здійняв несамовитий галас. Здавалося, всі, до одного, з криком і вереском посхоплювалися на ноги. Гаррі здалося, ніби вони вирішили, що Рон і дівчинка мертві. Але це було не так. Обоє розплющили очі. Дівчинка злякано й розгублено кліпала, а Рон вихлюпнув із себе цілий потік води, примружився від яскравого світла, обернувся до Гаррі й сказав:

— Трохи мокро, правда?

Тоді помітив сестру Флер і спитав у Гаррі:

— Навіщо ти тягнув ще й її?

— Флер не з’явилася. Я не міг її покинути, — хапаючи ротом повітря, пояснив Гаррі.

— Гаррі, ти бовдур, — сказав Рон, — невже ти всерйоз сприйняв ту пісеньку? Дамблдор не дав би нам потопитися!

— Але ж у пісні…

— Лише для того, щоб ти вклався в час! — вигукнув Рон. — Сподіваюся, ти внизу не гаяв часу й не корчив з себе героя!

Гаррі відчув себе дурнем. Роздратованим дурнем. Легко Ронові казати: він спав, він не відчув, як моторошно там у воді, в оточенні озброєних списами водяників, які, здавалося, були готові вбивати.

— Давай, — коротко сказав Гаррі, — допоможи. Навряд чи вона вміє добре плавати.

Вони потягли сестру Флер до берега, з якого за ними уважно спостерігали судді. Водяники супроводжували їх, наче почесна гвардія, виспівуючи свої жахливі скрипучі пісні.

Гаррі побачив, як мадам Помфрі метушиться над Герміоною, Крумом, Седриком та Чо, загорнутими в грубі ковдри. З берега до Гаррі й Рона радісно всміхалися Дамблдор і Лудо Беґмен, а от Персі, блідий і набагато молодший на вигляд, розбризкуючи воду, побіг їм назустріч. Тим часом мадам Максім намагалася стримати Флер Делякур, котра ледь не в істериці поривалася скочити у воду.