— Я… ну, — пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. — Я хотіла… е-е… покласти деякі… гм… особисті речі на зберігання в цій кімнаті… — І вона щось забурмотіла про «гидкі звинувачення».

— Ясно, — Гаррі глянув на пляшки з хересом. — Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?

Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.

— Ой, та зайшла я спокійно, — люто глянула на стіну професорка Трелоні. — Але там уже хтось був.

— Хтось був?.. А хто? — розхвилювався Гаррі. — Хто там був?

— Гадки не маю, — професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. — Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос — а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю… тобто, що я користаюся цією кімнатою.

— Голос? І що він казав?

— Не знаю, чи він взагалі щось казав, — відповіла професорка Трелоні. — Він просто… горлав.

— Горлав?

— Радісно, — додала вона.

Гаррі дивився на неї уважно.

— То був чоловік чи жінка?

— Радше, чоловік, — припустила професорка Трелоні.

— І він був радісний?

— Аж занадто, — презирливо пирхнула професорка Трелоні.

— Наче щось святкував?

— Безперечно.

— І що далі?..

— А тоді я гукнула: «Хто там?»

— А ви не могли цього з’ясувати, не запитуючи? — дещо роздратувався Гаррі.