— Мій Внутрішній Зір, — з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, — був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов’язаних з горлопанськими голосами.

— Зрозуміло, — швидко погодився Гаррі; він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. — І що, той голос відповів, хто він такий?

— Ні, не відповів, — сказала Трелоні. — Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!

— І ви не побачили, що там було? — ледве стримувався Гаррі.

— Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна… — вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.

— Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, — порадив Гаррі. — Він повинен знати, що там святкує Мелфой… тобто той «хтось», який викинув вас з кімнати.

На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.

— Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, — холодно процідила вона. — Я не збираюся нав’язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти…

Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі.

— Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю…

І професорка театральним жестом вийняла з-під шалі карту.

— …пронизана блискавкою вежа, — зашепотіла вона. — Нещастя. Лихо. Дедалі ближче…

— Зрозуміло, — зітхнув Гаррі. — Але я все одно вважаю, що вам треба розповісти Дамблдорові про той голос, про те, як усе потемніло і як вас викинуло з кімнати…

— Ти так вважаєш? — Професорка Трелоні немовби завагалася, але Гаррі бачив, що їй кортить ще раз розповісти про свою невеличку пригоду.

— Я, власне, до нього йду, — сказав Гаррі. — Маю з ним зустріч. Можемо піти разом.

— О, ну тоді що ж, — усміхнулася професорка Трелоні. Вона нахилилася, позбирала свої пляшки з хересом і безцеремонно кинула їх у велику біло-блакитну вазу, що стояла в ніші неподалік.

— Гаррі, тебе так не вистачає на моїх уроках, — сентиментально зізналася вона, коли вони нарешті пішли. — Ти ніколи не був великим провидцем… але завжди залишався чудовим об’єктом…

Гаррі не відповів; він ненавидів бути об’єктом постійних лиховісних віщувань професорки Трелоні.

— На жаль, — вела вона далі, — та шкапа… вибач, кентавр… геть не тямить у ворожінні на картах. Я звернулася до нього… як Провидиця до Провидця… з запитанням, чи він теж відчуває вібрації наближення катастрофи. А йому, бач, здалося, що я просто кумедна. Уявляєш? Кумедна!