— Гаррі, це така жахлива трагедія, — тихо сказав Скрімджер, — ти навіть не уявляєш, який я був приголомшений, коли про це почув. Дамблдор був дуже видатний чаклун. Ти знаєш, що в нас були деякі непорозуміння, але ніхто краще за мене не знає…

— Що вам потрібно? — рішуче урвав його Гаррі.

Скрімджера це явно роздратувало, але він швидко надав своєму обличчю виразу співчутливого розуміння.

— Я розумію, ти пригнічений, — сказав він. — Я знаю, що ти був з Дамблдором дуже близький. Мені навіть здається, що ти був його найулюбленішим за всі часи учнем. Узи, що вас пов’язували…

— Що вам потрібно? — повторив Гаррі й зупинився.

Скрімджер теж зупинився, сперся на ковіньку й проникливо глянув на Гаррі.

— Подейкують, що ти був з ним, коли він у ніч своєї смерті покидав школу.

— Хто подейкує? — спитав Гаррі.

— Хтось приголомшив смертежера на вежі вже після того, як Дамблдор помер. А ще там були дві мітли. Гаррі, в міністерстві вміють рахувати.

— Радий це чути, — сказав Гаррі. — Але де я був з Дамблдором і що ми з ним робили, це вже моя справа. Він не хотів, щоб про це знали.

— Така вірність, зрозуміло, заслуговує на повагу, — ледве стримував роздратування Скрімджер, — але Дамблдора вже немає, Гаррі. Його не стало.

— Його не стане назавжди лише тоді, як не залишиться жодної вірної йому душі, — відповів Гаррі й несподівано навіть для себе усміхнувся.

— Хлопче… навіть Дамблдор не повернеться з…

— А я й не стверджую, що повернеться. Вам цього не зрозуміти. Але я нічого не скажу.

Скрімджер повагався, а тоді сказав тоном, на його думку, вельми делікатним:

— Гаррі, міністерство готове тобі запропонувати всі можливі види захисту. Я охоче надам у твоє розпорядження кількох своїх аврорів…

Гаррі розсміявся.

— Волдеморт хоче мене вбити, й аврори його не зупинять. Тому дякую вам за пропозицію, але мені нічого не треба.

— Отже, — холодним голосом промовив Скрімджер, — прохання, з яким я звернувся до тебе на Різдво…

— Яке прохання? А… щоб я на весь світ розхвалював вашу чудову роботу, щоб…