Гаррі, Рон, Герміона й Джіні посідали скраю ряду при озері. Люди перешіптувалися; це нагадувало шелестіння трави під вітерцем, хоч співи пташок лунали значно голосніше. Присутніх дедалі більшало. Гаррі побачив, як Луна допомагала сісти Невілу, й відчув, як його охопила хвиля приязні до них обох. Вони єдині з усієї ДА відгукнулися на Герміонин заклик тієї ночі, коли загинув Дамблдор, і Гаррі розумів, чому: їм найбільше бракувало ДА… мабуть, вони постійно перевіряли свої монети в надії, що буде призначено чергову зустріч…

Пригнічений Корнеліус Фадж пройшов повз них у передні ряди, як завжди крутячи в руках зелений капелюх-котелок; трохи далі Гаррі впізнав Ріту Скітер і його розлютив записник, затиснутий у її руках з червоними нігтями; ще більшу лють викликала в нього Долорес Амбридж, на ропушачому лиці якої застигла непереконлива гримаса скорботи, а кучері металевого відтінку увінчував чорний оксамитовий капелюшок. Помітивши кентавра Фіренце, що стояв біля самої води, немов вартовий, вона здригнулася й рвонула шукати іншого місця якнайдалі від нього.

Нарешті посідали вчителі. Гаррі бачив Скрімджера, що скорботно й поважно сидів у першому ряду біля професорки Макґонеґел. Хотів би він знати, чи Скрімджера та й узагалі когось із цих офіційних осіб справді засмутила Дамблдорова смерть. Але тут зазвучала мелодія — дивна, не з цього світу мелодія, і Гаррі, одразу забувши про свою нелюбов до міністерства, почав видивлятися, звідки вона лине. Він був такий не один: ще багато хто стурбовано крутив головою, шукаючи джерела.

— Отам, — прошепотіла Джіні Гаррі на вухо.

І він побачив їх у прозорій зеленкуватій осяяній сонцем воді, на кілька сантиметрів під поверхнею, і це жахливо нагадало йому про інферіїв. Хор русалок співав дивною мовою, якої Гаррі не розумів; бліді обличчя співачок ховалися під дрібними хвильками, а розпущені бузкові коси плавали довкола них. Від цих співів настовбурчилися волосинки в Гаррі на шиї, хоч не скажеш, що мелодія була неприємна. Вона якнайкраще передавала горе й розпач утрати. Дивлячись на химерні обличчя співачок, він відчував, що вони принаймні щирі у своєму горі. Тут його знову штурхнула Джіні, й він озирнувся.

У проході між стільцями повільно брів Геґрід. Він ридав майже беззвучно, на лиці блищали сльози, а на руках, як здогадався Гаррі, він ніс загорнуте в розшитий золотими зірками пурпуровий оксамит тіло Дамблдора. Від цього видовища у Гаррі став клубок у горлі: на якусь мить ця дивовижна мелодія й усвідомлення, що мертвий Дамблдор зовсім поруч, немовби позбавили цей літній день його тепла. Рон сидів блідий і приголомшений. Рясні сльози котилися по щоках Джіні й Герміони і скрапували їм на коліна.