— Джіні, послухай… — тихо промовив він, коли присутні почали вставати й гомоніти. — Я не можу продовжувати наші з тобою стосунки. Ми не повинні більше зустрічатися. Нам не можна бути разом.

Вона запитала з дивною кривою усмішкою:

— Для цього є, мабуть, якась ідіотська, але шляхетна причина?

— Це було як… як щось з геть іншого життя, ці кілька тижнів з тобою, — зізнався Гаррі. — Але я не можу… ми не можемо… мені багато чого треба зробити самому.

Вона не плакала, а просто дивилася на нього.

— Волдеморт атакує близьких людей своїх ворогів. Одного разу він уже використовував тебе як приманку — лише тому, що ти сестра мого найкращого друга. Подумай, що тобі загрожуватиме, якщо ми не розірвемо наших стосунків. Він про це знатиме, він про все довідається. І спробує мене здолати через тебе.

— А що, як мені на це начхати? — сердито запитала Джіні.

— Мені не начхати, — відповів Гаррі. — Подумай, як би я почувався, якби це був, скажімо, твій похорон… з моєї вини…

Вона відвернулася й глянула на озеро.

— Я ніколи від тебе не відмовлялася, — сказала вона. — Ніколи. Я завжди мала надію… Герміона мені казала жити своїм життям, можливо, зустрічатися з іншими хлопцями, поводитися з тобою розкутіше, бо я навіть розмовляти не могла, коли була в одному з тобою приміщенні, пам’ятаєш? І ще казала, що ти більше звертатимеш на мене уваги, якщо я стану… сама собою.

— Розумна дівка та Герміона, — спробував усміхнутися Гаррі. — Шкода, що я раніше цього не збагнув. Ми стільки часу були б разом… місяці… а то й роки…

— Але ж ти був такий заклопотаний рятуванням чаклунського світу, — засміялася Джіні. — Що ж… Не скажу, що я дуже здивована. Я знала, що врешті-решт так і буде. Я знала, що ти будеш щасливий тільки тоді, як полюватимеш на Волдеморта. Можливо, саме тому ти так мені й подобаєшся.

Гаррі не мав сили це слухати. І ще він думав, що не дотримається свого рішення, якщо й далі сидітиме біля неї. Він побачив, що Рон пригорнув Герміону і гладить їй волосся, а вона ридає в Рона на плечі, і сльози стікають з кінчика його власного довгого носа. Смутно махнувши рукою, Гаррі встав, відвернувся від Джіні й Дамблдорової гробниці і пішов уздовж берега. Рухатися було не так нестерпно, як сидіти: так само набагато краще буде якнайшвидше вирушити на пошуки горокраксів, щоб убити Волдеморта, ніж цього чекати…

— Гаррі!

Він озирнувся.

Берегом озера, накульгуючи й спираючись на ковіньку, до нього поспішав Руфус Скрімджер.

— Я сподівався з тобою поговорити… ти не проти, якщо я з тобою прогуляюся?

— Не проти, — байдуже озвався Гаррі й пішов далі.