Він зиркнув на старий облуплений годинник, що належав колись Фабіанові Превету.
— Майже одинадцята, пора заходити в вагон.
— Не забудь передати привіт Невілу! — нагадала Джеймсові Джіні, обіймаючи його.
— Мамо! Я ж не можу передати привіт панові професору!
— Але ж ти
Джеймс закотив очі.
— Поза школою так, а в школі він професор Лонґботом. Не можу ж я прийти на гербалогію і сказати йому: «Привіт!..»
Скрушно похитавши головою, наче дивуючись маминому невігластву, він розрядив енергію, хвицьнувши ногою Албуса.
— До зустрічі, Ал. Стережися тестралів!
— Я думав, вони невидимі?
Але Джеймс лише засміявся, дозволив матері себе поцілувати, поспіхом обійняв батька і заскочив у вагон, що швидко заповнювався учнями. Помахав усім рукою й побіг коридором шукати друзів.
— Тестралів не треба боятися, — заспокоїв Албуса Гаррі. — Це лагідні створіння, вони зовсім не страшні. Крім того, ви не поїдете в школу на диліжансах, а попливете на човнах.
Джіні поцілувала Албуса на прощання.
— Побачимося на Різдво.
— Бувай, Ал, — сказав Гаррі, обіймаючи сина. — Не забудь, що Геґрід запросив тебе наступної п’ятниці на чай. Не заводься з Півзом. Ніяких дуелей, поки не навчишся, як це робити. І не слухай Джеймса, якщо він почне тебе під’юджувати.
— А що, як я опинюся в Слизерині?
Він це прошепотів батькові на вухо, і Гаррі зрозумів, що лише ця мить розлуки змусила Албуса викрити всю глибину і щирість його страху.
Гаррі присів навпочіпки, і Албусове обличчя було тепер трохи вище за його власне. Албус єдиний з трьох дітей Гаррі успадкував Ліліні очі.