Розділ тридцять сьомий Дев’ятнадцять років потому

Розділ тридцять сьомий

Дев’ятнадцять років потому

Осінь того року настала якось несподівано. Ранок першого вересня був свіжий і золотий, мов яблуко, а коли невеличке сімейство жваво перебігало гуркотливу дорогу до великого, вкритого кіптявою вокзалу, вихлопні гази машин і дихання перехожих іскрилися в прохолодному повітрі, наче павутиння. Дві великі клітки торохкотіли на завантажених до самого верху візочках, що їх штовхали батьки. У клітках обурено ухкали сови, а руда заплакана дівчинка пленталася за братами, вчепившись у батькову руку.

— Ще трохи, і ти теж туди поїдеш, — сказав їй Гаррі.

— Два роки, — шморгнула носом Лілі. — А я хочу зараз!

Подорожні з цікавістю поглядали на сов, поки родина проштовхувалася до перегородки між дев’ятою і десятою платформами. Албусів голос долетів до Гаррі попри навколишній гамір — сини поновили суперечку, почату ще в машині.

— Я не буду! Не буду я в Слизерині!

— Джеймсе, та вгамуйся вже! — сказала Джіні.

— Я тільки сказав, що він може там опинитися, — не вгавав Джеймс, насміхаючись з меншого брата. — А що тут такого. Він може потрапити в Слиз…

Але тут Джеймс піймав материн погляд і замовк. П’ятеро Поттерів підійшли до перегородки. Джеймс озирнувся, зміряв меншого брата задерикуватим поглядом, забрав у матері візочка й побіг. За мить він щез.

— Ви будете мені писати? — одразу запитав у батьків Албус, скориставшись тимчасовою відсутністю брата.

— Та хоч щодня, якщо захочеш, — відповіла Джіні.

— Ну, не щодня, — швидко заперечив Албус. — Джеймс каже, що більшість учнів отримує листи з дому лише раз на місяць.

— Торік ми писали Джеймсові тричі на тиждень, — сказала Джіні.

— І не дуже розвішуй вуха, як він починає плести тобі щось про Гоґвортс, — додав Гаррі. — Він любить посміятися, цей твій братик.