У ту ніч після бенкету, коли цар спочивав на ложі, біс, котрий пробував із ним завжди, звістив йому, що посланці його не учинили Стефану в темниці жодного зла, більше того, поклонилися йому й благословилися від нього. Прокинувся цар зі сну о другій годині вдень, подався хутко в одне крило свого палацу й почав рикати, як лев: "О горе! О зневага мені велика! Нема мені помічника, нема вірного служебника — всі мене в ніщо мають, і не знаю, що учинити мушу з тими, спогаду недостойними" (так він іноків звичайно називав). Почувши царевий крик, усі в царському палаці знітилися і зсум'ятилися вельми і спішно до нього прибігли. Цар же, зирнувши на них, рече: "Куди йдете й кого шукаєте?" Вони ж зі смиренням сказали: "До тебе, доброго пана й царя нашого, прибігли!" Він же високим голосом закричав: "Не є паном вашим, не є царем вашим, іншого ви собі маєте царя, іншого пана, до його ніг припадайте й від нього благословення та молитви просите! І нема нікого, хто слухає мене та вірно служить мені, щоб дістав ворога мого і втішив би духа свого". Одні з болем серця хотіли довідатися, хто б це був такий царевий ворог, якого мали б більше за царя пошановувати? Копроним же відповів: "Стефан Авксентіянин є цар, а не я!" Ці слова ледве прорік цар, відтак усі із великим стрімом, з гомоном та криком побігли до претору, волаючи до сторожа: "Дайте нам Стефана Авксентіянина!" Преподобний же Стефан сам подбав вийти з темниці із веселим лицем, радісною душею, говорячи до них: "Це я той, кого шукаєте!" Вони ж, як вовки, схопили його, кинули на землю і, розбивши на його ногах кайдани, немилостиво поволочили його на загальну народну вулицю, ногами тусаючи і б'ючи палицями. Коли витягли його з перших преторних воріт, прямо біля церкви святого великомученика Теодора бувши, оперся руками об землю, підняв голову, скільки міг, бувши волочений, і учинив останнє поклоніння святому мученику перед церквою його — так посеред лютих мук і ран він здійснив діло, пристойне благочестю. Відтак один із кровопивців тих, це побачивши, ім'я його Филоматій, схопив якесь велике дерево, вдарив ним міцно в чесну голову святого й розбив її, отож там преподобний і віддав духа в Божі руки. На вбивцю ж того раптово на тому-таки місці напав біс, і заволав той страшним голосом та й упав перед усіма, волаючи жахливо, та пружачись, і піною стікаючи, і зубами скрегочучи. І доти був мучений бісом, доки зле не викинув окаянний своєї душі. Зборище ж роз'ятрених кровопивців не припинило мучительства, бо являло свою звірину лютість над мертвим, ніби пси голодні, тіло преподобного по вулицях волочучи, камінням його б'ючи, — і відривалися члени від святого його тіла та й валялися по дорозі: там пальці, там рука, в іншому місці нутрощі його. Один із беззаконних підняв обома руками великого каменя, ударив ним у черево преподобного, і тоді розпалося черево, виливши все внутрішнє його, і обагрилися вулиці міські кров'ю святого, що пролилася, як вода. Не тільки чоловіки, але й жінки, і малі хлопці, із училищ своїх спішно вийшовши, камінням кидали на волочене мертве тіло;