Це оповів Антоній, і всі отці теплі сльози з очей виливали. По тому другий, на ймення Теостерикт, чоловік старий і пресвітерським чином пошанований, мав обрізаного носа за святі ікони, а лице киплячою смолою очорнене, той також почав оповідати, кажучи: "В монастирі нашому, названому Пеликта, коли здійснювалася Безкровна Жертва у святий Великий четвер спасительної Христової Страсті, напав несподівано з воями Лаханодракон-мучитель і зайшов дерзновенно до церкви та в олтар, повелів перестати співати і перекинув святі та Животворящі Христові таїни на землю. Відтак схопив сорок і двох вибраних іноків, скував залізними вузами, іншим же рани люті наклав, плоть їхню розтерзавши, іншим бороди та лиця, смолою обмазавши, обпалив, іншим носи урізав, з них є, — каже, — і я. По тому монастиря із церквою запалив, а згаданих сорок і двох вибраних отців ув'язнив у дальніх Ефеських країнах і там, в одній старій лазні зачинивши, вхід загородив і так насильницькою заморив їх смертю".

Преподобний же Стефан, зі слізьми вислухавши ті повісті, навчав братію бути в таких же мужності й терпінні. Згадав і він такого собі Петра, котрий у Влахерні, коли його перед лицем царським нещадно й довго били мучителі жилами, таке виказав терпіння, що не застогнав ані не закричав, ніби ніякого болю не відчував від накладених ран; більше: самого царя словами своїми, як гострою зброєю, вражав, називаючи його новим Юліяном-відступником; також і такого собі Івана в бесіді згадав: його, коли не міг мучитель примусити, щоб Христову та Пресвятої Богородиці ікону топтав ногами, повелів у міха зашити і, тяжкий камінь прив'язавши, вкинув у море та й утопив.

Такими повістьми всі, що там були, преблаженні отці та в'язні Ісуса Христа вельми збуджувалися до мужнього за святі ікони страждання, і один одного укріпляв, кажучи: "Терпімо, братіє, Господа ради, і страждаймо за Нього до останнього нашого зітхання. "Коли ж разом із Ним ми терпимо, то разом із Ним прославимося", пристрасті ж віку цього не є достойні слави, яка хоче явитися".

Сидів же преподобний Стефан у тій темниці одинадцять місяців, і відкрив йому Бог час кончини його раніше сорока днів. Коли прийшла до нього вищезгадана правовірна жінка, котра йому їжу подавала, то сказав до неї: "Благодіяння твоє, мені явлене, хай воздасть тобі Господь; добре-бо послужила мені ти, більше ж не принось мені тлінної тієї їжі та пиття". Вислухала те жінка, знітилася, гадаючи, що погребував нею. Він-бо, бачачи її печальну, рече: "Час кончини моєї наближається, і після сорока днів маю померти. Хочу ж бо у ті дні докласти собі іночих трудів, пробути без їжі та пиття, щоб приготувати себе до смерті". І так відіслав її і пробував день і ніч у молитві. Приходили ж до нього деякі і з громадян, які берегли таємно правовір'я, змінивши ризи свої й одягшись у бідні рубища, і насолоджувалися від нього з корисного вчення про правовір'я. Коли ж кінчалися ті сорок днів, уже тридцять восьмий день настав, закликав знову ту вищезгадану жінку й перед усіма отцями рече: "Бог нехай віддасть тобі мзду сторицею за твою милостиню, якою ти мені послужила, і добросердним оком нехай погляне на тебе зі Своєї висоти Святої, бо учинилася ти істинною учасницею Того, Котрий мовить: "Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені вчинили". І "Хто ж приймає праведника як праведника, той дістане нагороду праведничу". "І хто напоїть ... кого з малих цих бодай кухлем водиці [во ім'я Моє] ... той не загубить нагороди своєї". Також ікони, які від неї були принесені, подав їй і сказав: "Візьми багатоцінного скарба цього, хай буде тобі захистом від усілякого зла і правовір'я твого свідченням у теперішній вік і майбутній". Це сказавши, зітхнув тяжко й мовив: "Після завтрішнього дня піду з цього життя, а перейду в інший світ, перед іншим Царем постану". Жінка ж та застогнала гірко із слізьми і, прийнявши від нього останнє з іконами благословення, обвила рушником ті ікони й відійшла в дім свій, плачучи на розлуку з таким отцем та вчителем. Преподобний же зі своїми співв'язнями решту часу того дня і всю ніч пробув, співаючи і благословляючи Бога.