— Ні, — прошепотів кардинал. — Не йдіть.

Вітторія зупинилась, здивована.

З іншого боку підійшов іще один кардинал.

— Перш ніж щось робити, треба подумати.

Тоді ще один:

— Це може спричинити страшний біль...

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

— Але все, що тут сьогодні сталося... Світ обов’язково мусить почути правду.

— Серцем я вас підтримую, — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, — але це шлях, з якого немає вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цього люди зможуть знову вірити?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

— Прислухайтесь до людей на майдані, — сказав один. — Це розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

— Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, — мовив інший. — Мусимо діяти обачно. Наслідки цього...

— Він убив мого батька! — вигукнула Вітторія. — Він убив власного батька!

— Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, — із сумом сказав кардинал, що тримав ЇЇ за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбати особисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

— Що ви збираєтеся зробити? — вигукнула вона. — Вбити мене?