На лінії запала тиша.
Майкл Толланд спохмурнів.
Рейчел Секстон стояла в туалеті літака й уважно розглядала своє відображення у дзеркалі. «Яка я бліда і змарніла, — подумала вона, — набагато гірша, ніж припускала». Жахливі події сьогоднішнього дня дорого їй обійшлися. Цікаво, коли ж припиниться оце тремтіння? І коли вона зможе без страху дивитися на океан? Знявши берет, виданий їй на підводному човні «Шарлотта», Рейчел розпустила волосся. Так наче краще, подумала вона. Принаймні більше схожа на саму себе.
Дивлячись в очі власному віддзеркаленню, вона побачила сильну втому. Але під нею відчувалася рішучість. Рейчел усвідомлювала, що це у неї від матері. Ніхто не сміє їй указувати, що робити. Цікаво, чи бачила її матір те, що сталося?
«Хтось намагався вбити мене, мамо. Хтось намагався вбити нас усіх...»
Уже вкотре за ці декілька годин вона перебрала подумки імена ймовірних злочинців: Лоуренс Екстром... Марджорі Тенч... Зак Герні. Кожен мав свої мотиви. А найгірше те, що кожен володів достатніми засобами. «Президент нічого не підозрює», — сказала Рейчел сама собі. їй дуже хотілося вірити, що людина, яку вона поважала набагато більше за власного батька, є лише безневинним спостерігачем на цьому загадковому спектаклі.
Ми й досі нічого не знаємо.
Не знаємо, хто і чому.
Рейчел дуже хотіла б мати відповіді на ці запитання для Вільяма Пікерінга. Але натомість виникали лише нові проблеми.
Вийшовши з туалету, Рейчел здивувалася, не побачивши на місці Майкла Толланда. Коркі дрімав поруч. Вона озирнулася і помітила, як Майкл вийшов з кабіни, а пілот повісив на місце слухавку радіотелефону. В очах ученого читалася тривога.
— Що трапилося? — спитала Рейчел.
Толланд похмуро переповів звістку.
— Найпевніше, це якась дрібниця. Вона не сказала, у чому конкретно полягає помилка?
— Щось із області петрології.
— Тобто структури каменю?
— Так. Сказала, що окрім неї це можуть помітити лише жменька фахівців-геологів. Таке відчуття, що та моя помилка стосується складу метеорита.