Професор підійшов до кам’яного стола.

Кетрін насилу підвелася і сіла, ігноруючи апарат для переливання крові та застереження агента. Ленґдон подався вперед, Кетрін простягнула руки, обійняла його замотане в ковдри тіло і міцно притисла до себе.

— Слава Богу, — прошепотіла вона, цілуючи його в щоку. А потім іще раз поцілувала і ущипнула, наче не вірячи, що перед нею справжній Ленґдон. — Але я не розумію, як ти...

Сато почала розповідати їй щось про баки для позбавлення чуттів та збагачений киснем фторовуглець, але Кетрін її не слухала. А просто притискала до себе Ленґдона.

— Роберте, — нарешті сказала вона. — Пітер живий. — Тремтячим голосом розповіла вона про жахливу зустріч з братом. Описала його фізичний стан, пригадавши інвалідний візок, химерний ніж, натяки на якусь «пожертву», а також те, як цей татуйований монстр залишив її стікати кров’ю, — це називалося «людський пісковий годинник»: щоб змусити до співпраці і зробити більш зговірливим її брата.

Ленґдон ледь міг говорити.

— А ти... маєш хоч якесь уявлення... куди вони поїхали? — насилу проказав він.

— Він сказав, що повезе Пітера на священну гору.

Професор відсахнувся і витріщився на неї.

В очах у Кетрін стояли сльози.

— Татуйований сказав, що розшифрував сітку на основі піраміди і що піраміда направила його до священної гори.

— Професоре, — настійливо спитала Сато. — Вам це про щось говорить?

Ленґдон похитав головою.

— Абсолютно. — Однак він відчув приплив надії. — Але якщо він здобув інформацію з основи піраміди, то ми теж зможемо її здобути і дізнатися, куди вирушати. Це я розказав йому, як розкодувати піраміду.

Сато похитала головою.

— Піраміда зникла. Ми скрізь обшукали. Він забрав її з собою.

Якусь мить Ленґдон мовчав. Заплющивши очі, він намагався пригадати те, що бачив на нижньому боці піраміди. Сітка символів була останнім, що він бачив перед «смертю», а травматичні спогади мають здатність глибоко закарбовуватися в пам’яті. Він пригадував якусь частину символів, звісно, не всі, але, може, цього вистачить.

Він повернувся до Сато і квапливо мовив:

— Можливо, я й пригадаю стільки, скільки потрібно, але мені треба, щоб ви подивилися дещо в Інтернеті.

Сато витягнула свій смартфон «Блекбері».