Дихання рідиною стало реальністю ще 1966 року, коли Леланд К. Кларк успішно підтримав життєдіяльність миші, зануреної на кілька годин у збагачений киснем фтористий вуглець. 1989 року технологія TLV зробила вражаючий кінематографічний дебют у фільмі «Безодня» («The Abyss»), хоча мало хто з глядачів здогадувався, що вони бачать перед собою реальну сцену.
Тотальна рідинна вентиляція виникла в результаті спроб медицини полегшити дихання дочасно народженим немовлятам, повертаючи їх до стану заповненої рідиною матки. Людським легеням, що провели багато місяців в утробі, не звикати до заповненого рідиною стану. Спочатку фторовуглець був надто в’язким, щоби ним можна було вільно дихати, але досягнення сучасної науки дозволили здобути дихальну рідину майже такої самої консистенції, що й вода.
Науково-технічне управління ЦРУ — «Чарівники з Ленґлі», як їх називали у розвідувальних колах, — чимало працювало зі збагаченим киснем фторовуглецем і в результаті створили технології для військового відомства США. Елітні групи нирців із ВМС встановили, що дихання збагаченою киснем рідиною — на відміну від гелієво-кисневої суміші чи суміші «тримікс» — давало можливість пірнати на значно більші глибини і не наражатися при цьому на ризик кесонової хвороби. Схожим чином НАСА та ВПС теж виявили, що пілоти, оснащені рідинними дихальними апаратами замість традиційних кисневих, набували здатності витримувати набагато більші перевантаження під час прискорення, аніж зазвичай, завдяки тому що дихальна рідина розподілялася по внутрішнім органам більш рівномірно, аніж газ.
Сато колись чула, що вже існують «лабораторії екстремального досвіду», де можна побувати в баках TLV — «Медитаційних машинах», як вони тепер називалися. Можливо, цей конкретний бак було встановлено тут для особистих експериментальних потреб його власника, хоча міцні запірні клямки по боках пристрою не залишали у Сато сумнівів, що цей бак використовувався для лиховісніших цілей — як технологія допиту, відома й ЦРУ.
Ця сумнозвісна технологія, такі собі «водні тортури», виявилася дуже ефективною, бо жертва і справді вірила в те, що тоне. Сато знала про кілька секретних операцій, коли баки для сенсорної депривації використовувалися з метою посилення цієї ілюзії до нового, жахаючого рівня. Жертва, яку поміщали в такий бак, і справді «тонула». Паніка, пов’язана з передчуттям смерті у воді, зазвичай не давала в’язневі можливості відчути, що дихальна рідина є трохи в’язкішою, аніж вода. Коли ця рідина вливалася в легені, людина зазвичай непритомніла від страху, а потім зрештою прокидалася у своїй камері-«одиночці».