— Запить бы надо, — відкрив пляшку, налив собі й Люді грам по сто. — На вот, выпей. Все легче станет.

— Я не люблю водку.

— А кто ее любит? — підніс стакан до губ. — Ну что, вздрогнули? — випив залпом, утер рота рукавом. Люда закусила ковбасою.

— Хорошая водка. Мало выпили. Да больше нельзя. Работать надо.

— Да, надо бы. Да работы нету.

— А те все равно, за что деньги брать?

— А что предложишь?

— Да есть тема одна. Можешь за вечер пять штук срубить. И заметь, — відламав собі ковбаси. — Это чисто для тебя, из уважения. Понимаешь?

— Не совсем. А что за работа?

— Да так, на шухере постоять, пока я там одно дело оформлю.

— Что за дело?

— Это тебя не касается. Поможешь?

— А у меня есть выбор?

— Тогда давай доедай и поехали, — дістав із кишені ключі від машини, пішов, Люда — слідом. На землі валялися ковбаса, пляшка горілки та порожні пластикові стаканчики. Була друга година дня.

Розділ 50 (Chapter 50)

Розділ 50 (Chapter 50)

Анна відчинила двері й запросила Марка ввійти. Вдома нікого не було. Великий двоповерховий будинок, здавалося, не звик до запальних гулянок, посиденьок і веселих паті. Тут жили люди, які мовчки сиділи в своїх кабінетах, кілька разів на день зазирали до їдальні, снідали, обідали і вечеряли, потім казали один одному «на добраніч» і йшли спати. Меблі — дубові, темного кольору, вони чи не найкраще підкреслювали характер господарів: ті були багатими й самовпевненими. Але це багатство не сприймалося ними як велике щастя, що зненацька впало на голову, так що вони подуріли від такого несподіваного подарунку долі, і тепер розкидалися грішми направо й наліво, займалися сексом з усіма, хто викликав у них хіть, пили найдорожчі вина й лікери, одягалися тільки за кордоном і час від часу нюхали кокаїн: після однієї доріжки в голові наставало якесь просвітління, німіли кінцівки і душа починала говорити сама з собою. Ні, господарі цього будинку належали до тієї категорії багатіїв, для яких гроші займають десяте місце в житті й ніколи не зможуть оволодіти розумом чи волею цих людей. Великі гроші вони заробили. Працювали важко, ризикували, ні в кого нічого не просячи, але й не зневірюючись після першої, другої чи третьої невдачі. Вони просто вирішили для себе, що хочуть розбагатіти, і вже не відступалися від свої мети ні на крок. Утім, мільйони не були для них самоціллю. Поклавши чималі суми в закордонні банки, вони не зупинилися. Продовжували працювати, оскільки в них залишилася мрія, якої хотіли досягти, і гроші в цій відчайдушній боротьбі за мрію виконували дуже конкретну функцію. І не більше. А ще гроші дозволяли жити по-людськи, не думаючи про те, що з'їсти чи в що зодягтися. Ті, хто жив у цьому будинку, не думали над такими дріб'язковими питаннями. А це означає, що в них було значно більше часу, ніж у більшості жителів цієї країни, аби займатися тим, що насправді важливо.