— Я згоден, Анно. І я навіть не буду запитувати, чого це може мені коштувати. І повір, мене зовсім не цікавить, що буде на тих плівках. Ти правильно сказала: ти даєш те, що маєш ти, я ж віддаю тобі те, що можу дати я. А я можу дати тобі тільки одне — життя. Хіба ні?

— Да, Марк. Но это не совсем так. Меньше драматизма. У тебя будет возможность выжить, и даже более того — не просто выжить, но и жить. И жить, честно говоря, очень даже неплохо. А теперь извини, — вона пішла до будинку, — мне нужно сделать пару звонков. Ты оставайся. Тебе все равно некуда идти. Ведь так, Марк, тебе некуда сегодня идти?

— Не знаю, може, й так. Я ще про це не думав, Анно. Про всяк випадок, бувай. Смачна була вечеря. І суп іспанський дійсно пречудовий. Як трапиться нагода, передай Хуану вітання.

— Я буду ждать тебя в доме. — Вона прискорила крок і незабаром зникла за деревами.

У кишені завібрував мобільний. Марк уже встиг забути про його існування і про те, що взяв телефон із собою. Очевидно, це вже було відпрацьовано до автоматизму — класти до кишені мобільник незалежно від того, куди ти йдеш: на кухню пити чай чи на побачення з дівчиною. Марк натиснув на зелену кнопку і приклав слухавку до вуха.

— Алло, це Марк Лютий. — Йому відповіла нервово збуджена дівчина, і її голос видався йому знайомим.

— Марк, ты вообще оборзел, где ты? Я тебя целый вечер ищу.

— Ти хто? — йому не сподобався її тон.

— Целка на малиновом авто. Привет! Ты так обдолбался, что перестал подруг узнавать? Я Мартина, чел.

— Мартіно, я хочу тебе розчарувати: ти ніколи не була моєю подругою. І розмовляю я з тобою тільки тому, що Даша тебе невідомо за що любила і часом ти дійсно ставала їй у нагоді. Хоча зараз це вже не має ніякого значення: я не маю до Даші жодного стосунку, і мені досить дивно, що ти пам'ятаєш номер мого мобільного.

— Марк, я не набиваюсь тебе в подруги. Я просто хочу сказать, что твою бывшую возлюбленную увезли какие-то люди, и я точно тебе могу сказать, что она переживет пару неприятных минут. Ее мобильник не отвечает, ее папы нет в Киеве. И еще — их было четверо. Они посадили ее в машину, и все.

— Мартіно, ти справді думаєш, що мені дуже цікаво послухати історію про зникнення Даші? Мені здається, що обдовбались ти і твоя подруга, яка зараз сидить навпроти, розкинувшись у кріслі, усцикається з усього цього й затуляє рот руками, щоб я не почув її реготу.

— Марк, ты можешь думать что угодно, это твое личное дело. Я скажу только одно: Даша сейчас за Киевом, это в 20-ти километрах от города, если ехать по Житомирской трассе. Двухэтажный дом из красного кирпича, высокий белый забор. Захочешь — поедешь. Я ей не помогу.