Розділ 54 (Chapter 54)

Розділ 54 (Chapter 54)

Наболіле

Як хочеться отак залізти до ванни, набравши повно теплої води, і, кинувши в пральну машину одяг і брудну білизну, зануритись у цю ніжну прохолоду з головою. А потім, намиливши мочалку, терти нею тіло, аж до крові терти, до м'яса, допоки оті жорсткі ворсинки не відітруть усієї погані й гидоти, яку ти приніс додому, з якою ти живеш щодня, яку носиш із собою містом, якою отруюєш транспорт і переходи метро, офісні кабінети та ложа коханок. Але їм байдуже, бо вони самі точно такі ж, як і ти, і їм також хочеться увечері вдома змити з себе увесь душевний бруд, аби не бути огидним самим собі. Бо ж так важко любити того, хто смердить і в кого погляд чорний як ніч. Але так не буває. Так не буває, щоб водою й милом можна було змити чорноту з душі і серця. І тому вона мучить, оця безвихідь, оця нелюбов до самого себе, мучить щодня, щоночі, щовечора, де б ти не був. І не знаєш, куди втекти, де заховатися і як уберегтися від цієї напасті. А чи можна це змінити? Дійсно, чи можна взяти отак і змінити все: себе, свій світ, людей навколо, мислення, сердечні почуття, сни й марення, мрії, надії, плани, долю й тих, кого ти любиш? Якщо ні, то навіщо тоді жити? Навіщо, якщо все залежить не від нас, а від тих, хто від нас не залежить? Чи варто тоді працювати над собою, будувати життєві плани і мріяти про завтра? Якщо все життя нас переслідуватиме постійний страх смерті і передчуття безвиході, а миті щастя видаватимуться флеш-кадрами страшного кіно, у якому не буде ніякого гепі-енду. І тоді стається так, що перемога дістається не найсильнішому, багатство — немудрому і кохання — не красеневі, а випадок та удача випадають людині, яка геть і не чекала їх. І ти думаєш: а де ж тоді правда, де справедливість, про яку кричать з екранів телевізорів, яку обіцяють подарувати кожному з нас ситі й загримовані обличчя на бігбордах, за яку горою стоять судді та правоохоронці? Де ж та справедливість? Бо, коли придивитися до очей тих, хто красується на всіх перехрестях у період виборів, ти помічаєш, що вони брешуть, і нема в них ніякої правди, і честі також нема, і голос, що долинає з телевізора, слабий, і той, хто говорить, сам не вірить у те, що каже. Судді беруть в одну руку закон, а в іншу — хабар, і що переважує, тому й віддають перевагу. То де ж оця основа суспільності, моралі та порядку? Справедливість. За неї варто боротися? Варто. Але чи можна її вибороти, якщо її просто немає? Або вона — полонянка, і сидить справедливість, змучена, гола й голодна, у смердючім підземеллі, а напівлюди-напівмавпи приходять до неї і, горді й невтримні у своїй пихатості, хоті та звірячій жадобі до влади й насолод, відбирають у неї дрібні перлини, які вона зберігає у своєму серці, а в кожній перлині — суд і правда. Якби хтось звільнив справедливість із цього страшного, ганебного полону, світ став би іншим. Утім, її не можна звільнити для всіх, адже той полон — у серці кожного з нас. Бо кожному хочеться мати свою власну справедливість, і брати від неї те, що хочеться, і наказувати їй, що робити, а що ні, кого карати, а кого милувати. І як же боїмося ми, що настане врешті та мить, коли справедливість вирветься на волю й запанує, як повноправна цариця, і судитиме всіх за ділами їхніми та за помислами. І де ж тоді будемо ми з нашими подвійними стандартами, гнилою мораллю, хитрістю, облесливістю, лукавством, дворушністю й егоїзмом? Куди ж ми заховаємося від неї і чи заховаємось узагалі?